Читати книгу - "Танок з драконами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Навіщо? Заради якої мети?
«Він проказує зраду. Це заколот.»
— Заради життя. — Очі Голомозого за мідною личиною кота нагадували чорні озера. — Ми маємо завдати удару, поки не прибули волантинці. Розірвати кільце облоги, повбивати невільникарських вельмож, перетягти їхніх сердюків до себе. Юнкайці не чекають нападу. Я маю шпигунів у їхньому таборі. Там вирує пошесть, кажуть вони, і щодня гіршає. Лад і послух остаточно зійшли на гнилля. Вельможі п’ють, не просихаючи, жеруть на бенкетах, наче з голодного краю, хваляться один одному про коштовні скарби, які поділять між собою, коли впаде Меєрин, і безперервно чубляться за першість у війську. Кровоборід і Строкатий Князь зневажають один одного. Ніхто не чекає, що почнеться бій. Принаймні не зараз. Вони вірять, що Гіздахрів мир заколисав нас і позбавив пильності.
— Той мир підписала Даянерис, — нагадав пан Барістан. — І не нам його порушувати без її волі.
— А якщо її вже серед живих нема? — завимагав Скахаз. — Що тоді, паночку? Я скажу, що: вона б хотіла, щоб ми захистили її місто. Її дітей.
Її дітьми були відпущеники. «Мхиса — так її кликали вони, усі ті, кому вона розтрощила кайдани. Матір.» Голомозий казав правдиво — Даянерис хотіла б, щоб її діти мали захист.
— Що робити з Гіздахром? Він досі її чоловік. Її цар. Її супутник і володар.
— Її отруйник!
«Та невже?»
— Де твої докази?
— Корона, що в нього на голові — оце тобі доказ. Престол, на якому він сидить. Та пролупи очі, старигане! Він отримав усе, чого хотів від Даянерис, чого тільки можна бажати. А коли отримав, навіщо йому ділитися владою?
«А й справді, навіщо?» У тій ямі було так спекотно. Він пам’ятав, як над кривавими пісками тремтіло гаряче повітря, як пахкотіла кров, пролита з людей, що загинули задля розваги інших людей. І він досі чув голос Гіздахра, що наполегливо запрошував свою царицю спробувати медових коників.
«Вони були такі смачні… солодкі та гострі… а він ледве одненької торкнувся… — Селмі потер скроню. — Я не складав ніяких обітниць Гіздахрові зо’Лоракові. А якби і склав… він вигнав би мене геть, як колись Джофрі.»
— Оцей… солодких страв майстер… я хочу допитати його сам. І на самоті.
— Отакої? — Голомозий схрестив руки на грудях. — Ну гаразд. Допитуй, скільки забажаєш.
— Якщо… якщо те, що він скаже, мене переконає… щоб я приєднався до тебе у цьому… цій… то я вимагаю твого слова, що Гіздахрові зо’Лоракові не завдадуть шкоди, якщо… поки не доведуть, що він доклав до цього рук.
— Чого ти так переймаєшся тим Гіздахром, дідугане? Якщо він сам не Гарпія, то вже напевне її синок-первісток.
— Я знаю напевне лиш те, що він — чоловік цариці й королеви. Я хочу почути твоє слово, або присягаюся — боротимуся проти тебе.
Скахаз вишкірився хижою, скаженою посмішкою.
— Гаразд, слово. Гіздахра не чіпатиму, доки його вину не буде доведено. Та коли ми матимемо докази, я замордую його власноруч. Витягну йому всі тельбухи з черева і примушу на них дивитися, поки не здохне.
«Ні, — подумав старий лицар. — Якщо Гіздахр замірявся на життя моєї королеви, я дам йому ради сам. Але смерть його буде швидка і чиста.» Боги Вестеросу лишилися далеко, за півсвіту, і все ж Барістан Селмі спинився на хвилину, щоб проказати мовчазну молитву до Стариці, благаючи освітити йому шлях до мудрості. «Заради дітей, — сказав він собі. — Заради міста. Заради моєї королеви.»
— Я поговорю з Сірим Хробаком, — відповів він.
Залізний жених
Самотня «Журба» з’явилася на світанку; її чорні вітрила одразу вкидалися в очі на блідо-рожевому тлі вранішнього неба.
«П’ятдесят чотири, — кисло подумав Віктаріон, коли його збудили. — Але чому вона сама?» І подумки прокляв Буребога за свавілля та підступ. Власна безсила лють гнітила йому черево, наче тяжкий чорний камінь.
«Де ж мої кораблі?»
Він вирушив зі Щитових островів з дев’яносто трьома — з тієї сотні, що складали Залізний Флот. Флот, що належав не котромусь князеві особисто, але самому Морекамінному Престолові; капітанили та служили на ньому жеглярі з усіх островів. Хоч кораблі ті були менші за величезні бойові дромони зелених земель, але все ж утричі більші за звичайні лодії, з глибокими коробами та страшними таранами, готові зустрітися у битві хоч би і з королівськими галерами.
На Порогах, подолавши довгу подорож уздовж сухого та мертвого узбережжя Дорну з його мілинами та водокрутами, вони взяли на кораблі збіжжя, м’ясо, свіжу воду. По тому «Залізна перемога» запопала жирну здобич — великий купецький коч «Шляхетна пані», що прямував до Старограду через Мартинів, Сутіндол і Король-Берег, маючи у череві солону тріску, китовий лій та оселедці у діжках. Забране в купця склало добрячий приварок до харчових запасів флоту. Ще п’ять бранців, здобутих у Рожвиновій протоці та вздовж дорнійського узбережжя — три кочі, галеас та галера — додали їм числа до дев’яноста дев’яти.
Дев’яносто і дев’ять кораблів вийшли з Порогів трьома потужними згуртованими відділами, маючи накази з’єднатися коло південного рогу Кедрового острова. Сорок і п’ять зрештою дісталося цього віддаленого кутка світу. З Віктаріонового відділу до місця дошкандибало двадцять два, трійками та четвірками, іноді поодинці; чотирнадцять — з відділу Ральфа Перебийноги, і лише дев’ять з відданих під провід Рудого Ральфа Мурованця. Сам Рудий Ральф рахувався серед зниклих. До цього числа флот додав дев’ять кораблів, захоплених на шляху морями, тож загалом складав тепер п’ятдесят і чотири кораблі… але захоплені були кочами та рибальськими лайбами, посудинами купців та людоловів, аж ніяк не бойовими галерами. В битві вони будуть убогою заміною втраченим кораблям Залізного Флоту.
Останньою — вже три дні тому — з’явилося «Дівине лихо». Ще за день перед тим з півдня разом прибули одразу три кораблі: Віктаріонова бранка «Шляхетна пані» поруч із «Годівником круків» та «Залізним цілунком». Але за день перед тим і день по тому не було жодного, а ще перед тим — лише «Безголова Джейна» та «Страх». Ще двом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танок з драконами», після закриття браузера.
