Читати книгу - "Одного разу на Різдво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я ж їду не назавжди.
— Тільки-но, холера, спробуй, — вона шморгає. — Ти ж не сплутаєшся з якимось йоганутим монахом і не наплодиш із дюжину тайських дитинчат? Га? Я хочу, щоб ти повернулася до Лондона на Різдво.
— Не думаю, що монахам можна дітей заводити, — я качаюся зо сміху. — Я ж лише на кілька місяців їду. Повернуся вчасно, Новий рік разом зустрінемо.
— Обіцяєш? — вона зчіплюється зі мною своїм рожевим пальчиком, як маленька дівчинка, а ці кляті сльози ллються знову, бо вона нагадала мені іншу маленьку дівчинку з далеких часів.
— Я обіцяю, я повернуся, Саро, обіцяю.
20 вересня
Лорі
— Ти певна, що все взяла? Засіб від комах? Спрей для дезінфекції?
Я киваю, обіймаючи маму, а вони з татом готуються випроводжати мене до аеропорту. Мамині парфуми й брязкання її улюбленого браслета такі рідні, такі дорогі мені. Мене жахає думка, що я вирушаю так далеко від дому.
— Ліхтарик? — Тато завжди такий практичний.
— Узяла.
Він обіймає нас обох разом.
— Ну ж бо, дурненькі. Прощаймося весело. Це ж пригода.
Відриваюся від них і втираю сльози, сміюся й плачу водночас, а тато бере мій наплічник.
— Я знаю!
— То ходімо, — він цілує мене в щоку. — Ми тебе проведемо.
Я нахиляюся й цілую маму, потім роблю крок назад, глибоко вдихаю повітря.
— Я йду, — губи тремтять.
Вони стоять разом, татова рука — на маминих плечах, вони кивають мені. Упевнена, було б не так щемно, якби я їхала не сама. Обертаючись біля виходу на посадку, відчуваю себе чотирнадцятирічною дівчинкою, махаю їм востаннє перед тим, як відвести погляд. Мама посилає мені повітряний цілунок, тато підіймає руку, тоді я повертаюся й упевнено прямую до виходу на посадку. Таїланд чекає.
12 жовтня
Лорі
— Sawatdee kha[11].
Я здіймаю руку, вітаючи Накула, а він посміхається та показує мені великі пальці, коли я вмощуюсь на хиткому стільці біля такого ж хиткого столу в кафе на Світанковому пляжі. Може, це звучить химерно, але мій час тут — це суцільне бурхливе мерехтіння буддистських храмів. Так воно й відчувається: дивне протиставлення безтурботності серед галасливого щасливого хаосу. Таїланд ніхто не назве нудним. Голова йде обертом, я познаходила в себе м’язи, про існування яких і гадки не мала. Я мандрувала на північ, потім дісталася Бангкоку, маючи намір одразу, у першу чергу, опанувати весь культурний багаж. Боялася, що, коли попрямую на південь, уся моя поїздка перетвориться в лежання в гамаку на пляжі. Але зараз надивилася вже вдосталь, можу собі дозволити розкіш відпочинку, і тепер на моєму шляху дивовижні загублені пляжі на півдні Таїланду. Я знайшла свій тимчасовий прихисток у найдешевшій пляжній халабуді. Це одна кімнатка, але моя, і тут є веранда, де можна сидіти й читати, подивляючись на пляж. Не думаю, що я колись усвідомлювала, яким потрібним був для мене цей відпочинок від реальності. Потрапивши до Таїланду, я спочатку відплакала майже тиждень. Плакала, коли продиралася джунглями з маленькою групою інших мандрівників. І плакала не тому, що шлях був важким — а він таким був. Я плакала гарячими солоними слізьми від щирого полегшення, відпускаючи свої тягарі в ту землю, якою крокувала. За кілька тижнів до того, як сюди приїхала, ми з мамою натрапили на «Їж, молись, люби» в місцевому кінотеатрі, і, хоч я навіть на крок не наблизилася до того, щоб знайти справжнє кохання, відчула певною мірою якесь просвітлення. Я почуваюся, мов пацієнт, котрий починає одужувати, вчуся вибачати себе за скоєні помилки, визнаючи, що я — досі я, що б там не було, хороша людина, справжня подруга Сари, попри те, що сталося з Джеком. Можливо, одного дня я навіть буду гідна щастя.
— Кави, Лау-Лау?
Я всміхаюся, задоволена тим, як Накул перекручує моє ім’я, поки пробирається теплим, м’яким, мов пудра, піском до мого столика. Кожні з тих чотирьох ранків, відколи дісталася до Ко Ліпе, я тут, за цим столиком. Острів уже почав уводити свою спокійну магію до моєї шкіри й кісток. Таке враження, ніби я вперше за кілька років залишаюсь у спокої.
— Khop khun kha[12], — кажу я, а Накул ставить переді мною маленьку білу філіжаночку.
Я ще не впевнена у своїх тайських манерах. Проте він усміхається, може, тому, що моя незграбна спроба говорити його мовою — усе одно краще, ніж нічого.
— Що ти плануєш на сьогодні, Лау-Лау?
Він запитує одне й те ж щоранку, і щоразу я відповідаю те саме: «У мене немає плану на сьогодні».
Ко Ліпе — не те місце, де люди складають великі плани. Уся суть цього острова в тому, щоб байдикувати. Він сміється, коли йде від мене до інших клієнтів, які щойно неспішно вийшли з пляжу.
— Немає планів на такий чудовий день.
Я повертаюся на голос, що звучить як найчистіша англійська мова. Якийсь молодик сідає за маленький столик навпроти мого. Він зустрічається очима з Накулом, вітально здіймає руку, його усмішка легка й розслаблена. Свої довгі ноги витягує на пісок перед собою. На тайському сонці я засмагла до медово-золотистого кольору, але цей хлопець, мабуть, належить до секти сонцепоклонників. Він брунатно-каштановий, синяво-чорне волосся падає на темні задоволені очі. Я усміхаюсь і трохи знизую плечима.
— Нічого, окрім плавання в морі та читання книжки.
— Чудовий план, — каже він, — а що ви читаєте? Тільки не кажіть, що «Пляж»[13].
— Це хороша книжка, — жартую я. Звісно, що це не так, але жоден мандрівник з крапелькою самоповаги не може не припустити такого очевидного вибору. — «Великий Ґетсбі», якщо чесно.
Я не доповнюю, що цей вибір продиктований маленьким стосиком книжок, залишених у моїй хатинці. Значно краще, коли він подумає, що я достатньо освічена для того, щоб через півсвіту провезти Ф. Скотта Фіцжеральда у своєму наплічнику.
— Знайшли в бунгало?
Я закочую очі й регочу.
— Здаюся!
— Могли б і набрехати, я б вам повірив.
— Я подумала, що це завеликий клопіт.
Він дивиться на мене, ніби для нього теж. Враження, мабуть, таке, ніби «Великий Ґетсбі» ударив мені в голову.
— Я Оскар, — каже він і протягує мені руку для формального привітання
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Різдво», після закриття браузера.