Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

руських земель, особливо тих, які потрапили під монгольський «чобіт». Разом із тим чимало руських переселенців упродовж XIII ст. виїхало під різним приводом за кордон, знайшовши собі помешкання і зробивши нову кар’єру при дворах ясновельможних династій і родів.

Лише до Угорського королівства із тих, що піддаються обліку за допомогою опрацювання писемних джерел, упродовж доби Романовичів виїхало кілька десятків знатних родин, почасти з Галицької землі. Тут чимало і колись відомих бояр — Володислав Кормильчич, Судислав, Жирослав, Володислав Юрієвич та інші. Вочевидь, це могли бути особи, які доводилися родичами угорським нобілям або підтримували з ними партнерські торговельні стосунки. Звісно, до таких слід віднести й незгідних із політикою Романовичів, їхніх принципових ворогів, що не могли й далі мешкати в підвладних королям Русі землях, з огляду на небезпеку для свого життя та життя родин. Зрозуміло, що умовний кордон, який розмежовував землі Арпадів і володіння за Карпатським хребтом, не був обтягнутий колючим дротом, тут не існувало постійних прикордонних пунктів пропуску, на яких обов’язково слід було показати закордонний паспорт і візу. Тож міграційні потоки як зі сходу на захід, так і навпаки мало що чи хто міг стримувати. Від середини XIII ст. угорські королі проводили таку саму політику заохочення залюднення підвладних їм земель, як це робили зі свого боку Романовичі. У випадку Угорщини йшлося передусім про найближчі, розташовані на сході комітати Унг, Угочі, Берег, Марамарош, Бистриця, Шариш, Земплен, які вимагали додаткового господарського освоєння.

Для мешканців Галицької землі, споріднених в етнічному плані зі своїми сусідами за Карпатами, такий переїзд виглядав доволі легким і безболісним, адже на нових землях діяла дещо інша система прав і привілеїв, ніж на Русі. «Золоті булли» регулярно підтверджувалися всіма володарями після Андрія II, що давало принаймні мінімальні гарантії безперешкодного життя і праці.

У схожий спосіб із другої половини XIII — на початку XIV ст. міграційні потоки з руських теренів спрямовувалися до володінь П’ястів, Пшемислідів та далі до Німеччини й навіть Франції. Польські князі й королі від початку XIII ст. всіляко заохочували переведення міст на самоврядування, знімаючи з себе значний грошовий тягар щодо забезпечення міського життя, порятунку його від пожеж, епідемій, наслідків війни тощо. Носіями таких традицій були в основному німці, але до міст П’ястів охоче прибували не тільки вони, а й вихідці з Русі, які брали активну участь у міському житті та управлінні Кракова, Вроцлава, Сандомира та інших. Особи руської ідентичності посідали єпископські кафедри (Прокоп за походженням руський, владика Кракова упродовж 1293—1295 рр. син руського князя Ростислава Михайловича, зятя угорського короля Бели IV, були наближеними до двору польських князів і княгинь, королів та королев, особливо від початку XIV ст.

Руські купці й мандрівники, а від другої половини XIV ст. й студенти регулярно відвідували країни західної Європи, здобуваючи там не лише нові враження, а й освіту. Про них загалом відомо мало. Мабуть, найвіддаленішим на заході місцем перебування якогось з етнічно «руських» паломників чи мандрівників став Семко Нінославович, який на стіні Верхньої церкви абатства Сен-Жиль-дю-Гар на півдні Франції у містечку Сен-Жиль залишив красномовний кириличний запис: «Господи, поможи рабові Твоєму Семку Нінославовичу».

Незадовго після смерті короля Данила 1269 р. помер його молодший брат Василько. Спадщину по батькові й дядькові взяв князь Лев Данилович, одружений із донькою Бели IV Констанцією. Людина важкого характеру, запальна, але водночас хоробра й відчайдушна опинилася перед тими ж викликами, що і його попередники.

Остання третина XIII ст. ознаменувалася посиленням монгольського тиску на країни Західної Європи, й уже не молодий князь мусив зайняти в цьому питанні свою принципову позицію: з ким він і проти кого. Вочевидь, більше воїн, ніж політик чи дипломат, Лев Данилович обрав на той момент найзручніший для себе варіант. Він зі своїми братами хоч-не-хоч погодився брати участь у кампаніях кочівників проти литовських, польських чи угорських володарів, тим самим відносно зберігши свої терени від пограбування та маючи змогу розширювати їх за рахунок пригнічених систематичними нападами сусідів.

Отже, землі королівства Русі суттєво, хоча й тимчасово, розширилися на захід за рахунок Люблінської землі, деяких пограбованих під час кампаній 80-х рр. XIII ст. комітатів Угорщини, а також Литви, на стол якої він претендував. В очах сучасників виглядало це доволі сумно, адже в роки правління Данила й Василька Романовичів монголи однозначно вважалися найбільшим ворогом християнського світу. Листування королів Угорщини чи польських князів із римськими папами систематично засвідчувало напади номадів спільно з русинами. Кочівники, отже, перетворилися на своєрідних союзників для руських правителів, які в їхній соціальній ієрархії отримали оригінальний статус «мирник».

У роки правління Льва Даниловича місто Львів, збудоване ще в часи сюзеренітету батька, він перетворив на нову столицю, куди й переїхав із Холма. Вибір був зроблений свідомо, адже саме Львів із другої половини XIII ст. перетворився на дійсно потужний транзитний пункт, до якого сходилися всі найважливіші на той час шляхи. Зокрема, з теренів Ганзейського союзу міст на півночі Європи через Торунь, з німецьких і польських володінь через Краків і особливо Сандомир, а також з угорських теренів через Кошице. У кожному з іноземних «міст-партнерів» спеціально для активнішої торгівлі з Руссю будувалися склади для товарів, а купці отримували від місцевих володарів низку пільг. Торгівля південним напрямом здійснювалася здебільшого річковими артеріями — Дністром і Прутом, контроль над якими на різних відтинках і в різний час також зберігали половці, угорці, волохи й татари. Втім, стосунки з болгарськими царями й володарями у відновленій після 1261 р. імперії з центром у Константинополі мусили підтримуватися. Церковні центри королівства Русі перебували в духовній спільності саме зі східними церквами, хоча й почасти, мабуть, визнавали супрематію римського папи. Лев Данилович, безперечно, не нехтував і торгівлею з багатим Сходом, яку від середини XIII ст. монополізували Чингізиди. Весь Великий Шовковий шлях перебував у їхньому підпорядкуванні, що дозволяло товари китайського, перського, арабського чи індійського походження безперешкодно доправляти до земель Романовичів. Не без того, що багатство пропозицій східної торгівлі вплинуло на виверти західної політики руської династії. Фактично від другої половини XIII ст. чітко простежувалося її бажання «всидіти на обох стільцях» одночасно із бажанням не втратити жоден. Це певною мірою систематично підтримувалося тиском з боку монгольської верхівки, яка вважала руських володарів своїми васалами.

У будь-якому разі підтримувати такий стан справ було простіше зі Львова, ніж із Холма, розташованого значно північніше.

Масштаб діяльності Лева Даниловича був не меншим від батьківського. Його гонор і амбіції сягали польського та угорського столів, на які, «за