Читати книгу - "Червоний Дракон"

там усе подивитеся, а дорогою назад я по вас заїду.

– Чудово, – сказав Ґрем. – І ще дещо. Мені потрібні копії всіх документів, пов’язаних із судовим затвердженням заповіту: претензії на нерухомість, сперечання щодо заповіту, кореспонденція. Я б хотів отримати всі папери.

– Про це вже просив офіс окружного прокурора з Атланти. Вони хочуть порівняти все з майном Лідсів в Атланті, я в курсі, – відповів Меткаф.

– І все одно, я б хотів усі копії і собі.

– Окей, зробимо вам копії. Ви ж не думаєте насправді, що діло в грошах, атож?

– Ні. Просто я все сподіваюся, що тут і в Атланті випливе якесь спільне імʼя.

– Я теж.

Студентські гуртожитки муніципального коледжу міста Бардвелл становили чотири маленькі будівлі, що розташовувалися по периметру засміченого чотирикутного подвір’я. Земля була геть витоптана. Коли Ґрем туди дістався, саме тривала війна на стереосистемах.

Через подвір’я одне на одного ревіли динаміки, виставлені на протилежних балконах-галереях. «Кісс» проти «1812 року»48. Високо в повітрі шугнула кулька, наповнена водою, і луснула на землі в десяти футах від Ґрема.

Він пірнув під розвішаним пранням, переступив через велосипед і тільки тоді потрапив до вітальні в блоці Найлза Джекобі.

Двері до спальні Джекобі були прочинені, і крізь шпарину горлала музика. Ґрем постукав.

Ніхто не відгукнувся.

Він штовхнув двері навстіж. На одному з двох ліжок сидів високий хлопець із поцяткованим обличчям і смоктав чотирифутовий бонґ49. На іншому ліжку лежала дівчина в синьому бавовняному комбінезоні.

Хлопець крутнув головою та зупинив погляд на Ґремі. Він ледве зводив думки докупи.

– Я шукаю Найлза Джекобі.

Здавалося, хлопець укляк. Ґрем вимкнув програвач.

– Я шукаю Найлза Джекобі.

– Це така штука від моєї астми, чуваче. Тебе що, стукати не вчили?

– Де Найлз Джекобі?

– Та як я, бляха, знаю? Чого тобі від нього треба?

Ґрем показав йому жетон.

– Зберися з силами й спробуй пригадати.

– От лайно, – мовила дівчина.

– Трясця моїй мамі, наркагент. Слухай, я ж не вартий того клопоту, давай про це хвилинку поговоримо, чоловіче.

– Давай поговоримо про те, де Джекобі.

– Гадаю, я зможу його для вас знайти, – сказала дівчина.

Ґрем чекав, поки вона питала по інших кімнатах. З усіх спалень, куди вона заходила, чувся злив води в унітазі.

Найлз Джекобі лишив у своїй кімнаті небагато слідів – на комоді лежала єдина фотографія родини Джекобі. Ґрем прийняв із неї запітнілу склянку з льодом і рукавом витер мокре кільце на знімку.

Повернулася дівчина.

– Пошукайте в «Злісній змії», – сказала вона.

Бар «Злісна змія» розташовувався в приміщенні колишнього магазину на першому поверсі. Скло у вітринах було пофарбовано в темно-зелений колір. Припарковані перед баром транспортні засоби становили дивну суміш: великі вантажівкі, куці без своїх трейлерів; малолітражні легковики; бузковий кабріолет; старі «доджі» й «шевроле» з піднятими задніми бамперами, як у перегонових автомобілів; чотири «гарлі-девідсони» при повній амуніції.

Кондиціонер висів на поперечині над дверима і безперервно ляпотів на хідник.

Ґрем ухилився від струминки й зайшов усередину.

У барі було повно народу, пахло дезінфекційним засобом і затхлим ароматом дезодоранту «Каное». За шинквасом стояла здоровенна жінка в робочому комбінезоні. Вона простягла Ґрему колу через голови відвідувачів біля стійки. То була єдина жінка на весь бар.

Найлз Джекобі, чорнявий і худий, як скріпка, стовбичив біля джукбокса. Він опускав в автомат монети, а на кнопки тиснув чоловік, що стояв поруч.

Джекобі скидався на непутящого школяра, чого не можна було сказати про того, хто замовляв музику.

У зовнішності приятеля Джекобі дивом поєднувалися хлопчаче обличчя та вузлувате, м’язисте тіло. Одягнений він був у футболку й джинси; у тих місцях, де речі напинали кишені, тканина витерлася до білого. На руках гулями проступали м’язи, пальці й долоні були великі й бридкі. На лівому передпліччі виднілося якісне татуювання: «Народжений, щоб трахатись». На іншій руці – грубе тюремне тату зі словом «Ренді». Коротка в’язнична стрижка відросла нерівномірно. Коли він потягнувся до кнопки сяйного джукбокса, Ґрем помітив на його передпліччі клаптик голеної шкіри.

Ґрем відчув, як у животі похололо.

Він пішов крізь натовп слідом за Найлзом Джекобі та Ренді в задню частину приміщення. Вони всілися в кабінці.

Ґрем зупинився за два фути від столу.

– Найлзе, мене звати Вілл Ґрем. Мені треба з тобою трохи поговорити.

Ренді підвів погляд, широко й фальшиво посміхнувся. Один із передніх зубів був мертвим.

– Я теʼ знаю?

– Ні. Найлзе, я хочу з тобою поговорити.

Найлз здивовано вигнув брів. Ґрем загадався, що ж сталося з ним у Чіно.

– У нас тут приватна бесіда. Згинь, – сказав Ренді.

Ґрем уважно подивився на кривуваті м’язисті передпліччя, на маленький пластир на згині ліктя, на виголений клаптик шкіри, на якій Ренді перевіряв гостроту ножа. Плішина бійця на ножах.

«Я боюся Ренді. Пали або вали».

– Ти мене чув? – сказав Ренді. – Згинь.

Ґрем розстебнув куртку і виклав на стіл посвідчення.

– Сиди тихо, Ренді. Спробуєш встати, і в тебе з’явиться другий пупок.

– Вибачте, сер, – у голосі одразу почулася щирість колишнього в’язня.

– Ренді, я хочу, аби ти дещо для мене зробив. Я хочу, аби ти запустив руку у задню ліву кишеню. Тільки двома пальцями. Там ти знайдеш ніж із пʼятидюймовим лезом, до якого приладнано «Флікет»50. Поклади його на стіл… Дякую.

Ґрем опустив ніж собі в кишеню. На доторк він був липкий.

– Гаразд, в іншій кишені в тебе лежить гаманець. Діставай. Ти сьогодні кров здавав за гроші, так?

– І що з того?

– А те, що дай-но мені картку клініки, яку ти маєш показати наступного разу, як прийдеш на здачу. Розгорни її на столі.

У Ренді була кров групи О. Викреслюємо Ренді.

– Давно ти вийшов на волю?

– Три тижні тому.

– Хто твій інспектор?

– Наді мною нема інспектора.

– А тут ти, певно, брешеш.

Ґрему хотілося загребти цього Ренді. Приводом для арешту може бути ніж із лезом ненормованої довжини. Перебування в закладі, де торгують алкогольними напоями, тягне на порушення умов дострокового звільнення. Ґрем знав, що злиться тому, що боїться Ренді.

– Ренді.

– Так.

– Геть звідси.

– Не знаю, що вам розказати, я батька близько не знав, – сказав Найлз Джекобі Ґрему, поки той віз його до коледжу. – Він покинув матір, коли мені було три роки, і після того я з ним не бачився – мама була категорично проти.

– Він приїздив до тебе минулої весни.

– Так.

– У Чіно.

– Ви й це знаєте.

– Я просто хочу розібратися. Що