Читати книгу - "Аутсайдер"

стояв біля телефону, що висів у них на кухні на стіні, і говорив швидко й гучно, майже кричав. Диктував адресу. Казав, щоб не барилися.

— Вам знову доведеться прибирати у вітальні, — мовила Арлін. — Вибач, Фреде, вибач мені.

Перш ніж Фред устиг сказати, щоб вона мовчала й просто лежала, поки не полегшає, Арлін видала ще один глибокий рокотливий вдих. Під час видиху очі закотилися назад. Зчервонілі білки набубнявіли, а обличчя стало схоже на якусь посмертну маску із жахастика — маску, яку Фред потім намагатиметься стерти з пам’яті. Але так і не зуміє.

— Тату? Вони вже їдуть. З нею все гаразд?

Фред не відповів. Він був надто зайнятий тим недолугим масажем серця і жалкував, що не пішов на спеціальні курси — чому для цього в нього не знайшлося часу? Зараз він уже багато про що жалкував. Він би обміняв свою безсмертну душу на можливість повернути календар назуспіт, хоч на один мерзенний тиждень.

Натискай і відпускай. Натискай і відпускай.

«З тобою все буде добре, — звертався він до дружини. — З тобою все мусить бути добре. “Вибач” не може бути твоїм останнім словом на цьому світі. Я цього не дозволю».

Натискай і відпускай. Натискай і відпускай.

  5

Марсі Мейтленд радо прийняла Ґрейс до себе в ліжко, щойно мала попросилася, але коли вона спитала Сару, чи та не хоче до них приєднатися, старша похитала головою.

— Гаразд, — сказала Марсі, — але як передумаєш — ми тут.

Минула година, потім друга. Найгірша субота в житті Марсі перетворилась на неділю. Вона думала про Террі, який мав би зараз лежати поруч із нею і вже міцно спати (а тепер, коли вони поквиталися з «Ведмедями», то, може, і бачити сни про прийдешній чемпіонат Міської ліги), а натомість він сидів у в’язничній камері. Чи спить він зараз? Звісно що ні.

Вона знала, що на неї чекають важкі днини, але Гові все зрештою владнає. Колись Террі їй сказав, що його старий колега з Попа Ворнера — то найкращий адвокат захисту на всьому Південному Заході, і що одного дня він засідатиме у верховному суді штату. Враховуючи залізне алібі Террі, у Гові не було жодного шансу на програш. Та щоразу, як ця думка дарувала їй достатньо спокою, щоб задрімати, Марсі згадувала про Ралфа Андерсона, цього Іуду, цього сучого сина, якого вона вважала другом, і сон знову тікав. Щойно це скінчиться, вони подадуть на поліцейське управління Флінт-Сіті позов за неправомірний арешт, зіпсовану репутацію та за все інше, до чого тільки додумається Гові Ґолд. І коли Гові почне скидати свої юридичні бомби з лазерною системою наведення, то вона подбає про те, щоби Ралф Андерсон опинився в епіцентрі вибухів. Чи можна подати позов на нього особисто? Позбавити його всього, що він має? Жінка сподівалася, що так. Сподівалася, що вони викинуть Ралфа, його дружину та його сина, у якого Террі вклав стільки сил, на вулицю, босими та в лахмітті, із чаша­ми для милостині в руках. Вона здогадувалася, що в цю епоху поступу й нібито просвітлення такі речі навряд чи можливі, але з абсолютною ясністю могла уявити Андерсонів у такому становищі — прошаки на вулицях Флінт-Сіті. І щораз, як уявляла, ця картина знову проганяла сон, напов­нюючи її злістю й задоволенням.

Годинник на нічному столику показував за чверть другу ночі, коли у дверному прорізі з’явилася старша дочка. Чітко було видно тільки її ноги, що стирчали з-під завеликої футболки «Окі-Сіті Тандер» [73], яку вона носила як нічну сорочку.

— Мам? Ви не спите?

— Я не сплю.

— Можна мені до вас із Ґрейсі?

Марсі відкинула простирадло й посунулася. Сара лягла, і коли Марсі обійняла й поцілувала її в потилицю, Сара розплакалася.

— Ш-ш-ш, сестру розбудиш.

— Я не можу. Я все думаю про наручники. Вибач.

— Тоді тихіше. Тихіше, люба.

Марсі тримала Сару, поки та не виплакалася. Дочка не схлипувала хвилин п’ять. Марсі вирішила, що дівчинка заснула, і відчула, що з дочками обабіч неї (мов затискачі в підставці для книжок) вона й сама зможе поспати. Але потім Сара перекотилася на бік і глянула на матір. Мокрі очі блищали в темряві.

— Він же не сяде в тюрму, правда, мам?

— Ні, — відповіла Марсі. — Він ні в чому не винний.

— Але ж невинні теж сидять у тюрмі. Інколи роками, поки хтось не з’ясує, що вони таки невинні. А потім вони виходять на волю, але вже старі.

— З твоїм татом такого не станеться. Він був у Кеп-Сіті, коли відбувалося те… за що його арештували.

— Я знаю, за що його арештували, — сказала Сара й потерла очі. — Я не дурна.

— Знаю, що не дурна, моя люба.

Сара неспокійно завовтузилась.

— У них мала бути якась причина.

— Їм так здається, та всі їхні причини неправильні. Містер Ґолд пояснить, де був тато, і їм доведеться його відпустити.

— Гаразд.

Довга пауза. Потім:

— Але я не хочу повертатися до табору, поки все не скінчиться, і Ґрейсі теж не слід.

— І не доведеться. А коли прийде осінь, це все стане просто спогадом.

— Поганим, — додала Сара і шморгнула.

— Згодна. А тепер спи.

Сара заснула. Дівчатка зігрівали Марсі, і вона теж задрімала, але сни були погані. У них двоє поліцейських вели Террі геть, натовп дивився, Бейбір Пател плакав, а Ґевін Фрік витріщався у невірі.

  6

До півночі в окружній в’язниці лунали звуки, мов у зоопарку під час годівлі, — п’янички співали, п’янички плакали, п’янички стояли біля ґрат і перемовлялися криком. Було навіть щось таке схоже на бійку, та оскільки всі камери були самітні, Террі не міг збагнути, як це відбувалося, якщо тільки двоє хлопців не молотять один одного крізь ґрати. Десь у дальньому кінці коридору якийсь тип, без упину й на повні легені, волав першу фразу з Івана 3:16: «Так бо Бог полюбив світ! Так бо Бог полюбив світ! [74] Так бо Бог полюбив УВЕСЬ ЦЕЙ ­ЙОБАНИЙ СВІТ!» Смерділо сечею, лайном, дезінфекцій­ним і тою вимоченою в соусі пастою, що давали на вечерю.

«Мій перший раз у в’язниці, — чудувався Террі. — Прожив сорок років — й опинився в холодній, у буцегарні, у тюрязі, у старому кам’яному готелі. Хто б міг подумати».

Йому хотілося відчувати гнів, праведний гнів, і він припускав, що це відчуття може прокинутися на ранок, коли світ набуває чітких обрисів, але зараз, о третій ночі в неділю, як крики й спів уже затихли до храпу, і пердіння, і поодиноких стогонів, Террі відчував тільки сором. Наче він дійсно щось зробив. Тільки якби він реально скоїв те, у чому його звинувачували, то нічого такого не відчував би. Якби він був таким хворим і зловмисним, що учинив би з дитиною таку мерзоту, то не знав би нічого, окрім відчайдушної підступності звіра в пастці, який залюбки скаже й зробить усе для того, щоб вибратися на волю. Чи так воно? Звідки йому знати, як думають чи почуваються такі люди? Це наче намагатися здогадатись, як мислять прибульці з космосу.

Він