Читати книгу - "Гра престолів"

Бранові очі ховалися в чорних западинах — розплющені невидющі очі. Після падіння він наче зібгався. Він схожий був на листочок, що його перший дужий порив вітру віднесе в могилу.

Однак попід тендітною кліткою потрощених ребер жевріло життя: з кожним поверхневим вдихом і видихом груди хлопчика піднімалися й опускалися.

— Бране,— заговорив Джон,— вибач, що не приходив раніше. Я боявся.

Він відчував, як по щоках у нього котяться сльози. Але Джонові було вже байдуже.

— Бране, не вмирай. Будь ласка. Ми всі хочемо, щоб ти отямився. І я, і Роб, і дівчатка, всі...

Леді Старк спостерігала за ним. Вона не здійняла галасу, і Джон сприйняв це як замирення. За вікном знову завив вовк. Вовк, якому Бран навіть не встиг дати імені.

— Мені треба йти,— сказав Джон.— Дядько Бенджен чекає. Я їду на північ, на Стіну. Виїхати ми маємо сьогодні, поки не падає сніг.

Він пригадав, як радів Бран майбутній своїй подорожі. Думка про те, що доведеться залишити його в такому стані, була нестерпною. Витерши сльози, Джон нахилився й легенько поцілував Брана у вуста.

— Я хотіла, щоб він залишився зі мною,— тихо мовила леді Старк.

Джон сторожко перевів на неї погляд. Але вона на нього навіть не дивилася. Вона розмовляла нібито до нього, й водночас так, наче його й не було в кімнаті.

— Я молилася про це,— провадила вона мляво.— Він же мій мазунчик. Я ходила в септ і сім разів уклонялася сімом божим ликам, щоб Нед передумав і залишив його зі мною. Іноді наші молитви бувають почуті.

Джон не знав, що сказати.

— Тут немає вашої провини,— вичавив він після ніякової паузи.

Вона звела на нього очі, повні отрути.

— Мені не потрібне твоє відпущення, байстрюче.

Джон опустив очі. Леді Старк пестила Бранову руку. Джон узяв хлопчика за другу руку і стиснув. Пальці в того були, як пташині кісточки.

— Прощавай,— мовив Джон.

Він уже дійшов до дверей, коли жінка покликала його.

— Джоне,— сказала вона. Він мав би не зупинятися, але вона в житті ще не зверталася до нього на ім’я. Розвернувшись, він виявив, що вона дивиться йому в обличчя, так ніби вперше бачить.

— Так? — озвався він.

— Ліпше б це був ти,— сказала вона. А тоді, обернувшись до Брана, почала схлипувати, від ридань здригаючись усім тілом. Джон іще зроду не бачив, щоб вона плакала.

Дорога назад здалася йому нескінченною.

Надворі стояв гамір і ґвалт. Вантажилися вози, перекрикувалися чоловіки, зі стайні виводили коней, уже запряжених і осідланих. Посипав легенький сніжок, і всі квапилися виїхати.

У самому центрі хаосу перебував Роб, роздаючи команди незгірше за інших. Здавалося, за останній час він подорослішав, так наче Бранове падіння й материн занепад додали йому сил. Поряд з ним був Сіровій.

— Тебе шукає дядько Бенджен,— сказав брат Джонові.— Він хотів виїхати ще годину тому.

— Знаю,— озвався Джон.— Уже скоро,— роззирнувся він у гаморі й безладі.— А їхати важче, ніж я думав.

— Я теж так почуваюся,— мовив Роб. У волоссі його танув сніг.— Ти з ним бачився?

Джон мовчки кивнув, боячись, що голос зрадить його.

— Він не помре,— сказав Роб.— Я певен.

— Вас, Старків, убити нелегко,— погодився Джон. Голос у нього був порожній і втомлений. Візит до Брана забрав у нього всі сили.

Роб збагнув: щось негаразд.

— Моя мати...

— Вона була... дуже люб’язна,— мовив Джон.

Роб розслабився.

— Добре,— всміхнувся він.— Наступного разу, коли ми побачимося, ти вже будеш у чорному.

— Я завжди любив чорне,— змусив себе всміхнутись у відповідь Джон.— Думаєш, скоро це станеться?

— Ти й не помітиш,— пообіцяв Роб. Притягнувши Джона до себе, він міцно його обійняв.— Прощавай, Сноу.

— І ти прощавай, Старку,— пригорнув його у відповідь Джон.— Піклуйся про Брана.

— Обіцяю.

Розімкнувши обійми, вони ніяково поглянули один на одного.

— Дядько Бенджен сказав, якщо я тебе побачу, відіслати тебе в стайні,— нарешті мовив Роб.

— Мені треба попрощатися ще з деким,— озвався Джон.

— Тоді я тебе не бачив,— відповів Роб. Джон пішов, а він лишився стояти в снігу в оточенні возів, вовків і коней. До зброярні йти було недалеко. Забравши свої речі, Джон критим переходом рушив до Великої фортеці.

Арія сиділа в себе в кімнаті — пакувала скриню з полірованого залізодрева, більшу за неї саму. Наймірія допомагала. Арії досить було на щось указати, і вовчиця бігла через кімнату, хапала в зуби черговий шовковий сувій і приносила назад. Та коли вона занюхала Привида, вона сіла й заскавчала.

Арія озирнулася, побачила Джона — і скочила на ноги. Тоненькими ручками обхопила його за шию.

— Я боялася, що ти вже поїхав,— сказала вона зривистим голосом.— Мені не дозволяють вийти попрощатися.

— А що це ти робиш? — зачудовано спитав Джон.

Відпустивши його, Арія скривилася.

— Нічого. Я вже спакувалася і все таке,— показала вона на велику скриню, заледве на третину заповнену, і на одяг, розкиданий довкола неї.— Але септа Мордейн звеліла все перепакувати. Сказала, що мої речі погано складені. На півдні справжні леді не кидають речі в скриню, як мотлох, сказала вона.

— Оце так ти спакувалася, сестричко?

— Ну, все одно в дорозі все пожмакається,— озвалася вона.— Тож кому не байдуже, як я все поскладаю?

— Септі Мордейн,— зронив Джон.— Не думаю, що їй сподобається, як тобі тут допомагає Наймірія...

Вовчиця мовчки витріщилася на нього темно-золотавими очима.

— Але хай. Я тобі дещо приніс — так, на згадку. І це слід запакувати дуже ретельно.

— Подарунок? — засвітилася Арія.

— Можна й так назвати. Зачини двері.

Арія, насторожена й збуджена водночас, визирнула в коридор.

— Найміріє, сюди. Стережи.

Вона залишила вовчицю за дверима, щоб та попередила, якщо хтось наближатиметься, й зачинила двері. В цей час Джон, розгорнувши ганчірку, дещо з неї видобув. І простягнув сестрі.

У Арії розширились очі. Темні очі, такі самі, як у нього.

— Меч,— видихнула вона приглушено.

Піхви були з м’якої сірої шкіри, ніжної як гріх. Джон помалу витягнув клинок, щоб Арія могла роздивитися глибоку синяву криці.

— Це не іграшка,— сказав він.— Обережно, не поріжся. Лезо гостре — голитися можна.

— Дівчата не голяться,— зауважила Арія.

— А може, варто. Ти ніколи не бачила, які в септи ноги?

Арія захихотіла.

— Але він