Читати книгу - "Україна-Європа"

моїх ніг хляпає з неба воронячим калом.

– О, Люфтваффе! – показую я кулака воронам. – До речі, в цьому палаці у Другу світову була резиденція Геринга…

– Пішли звідси, – прикриває голову руками Кицюня. – А правда, що цій Марії Медичі відрубали голову? – запитує.

– Здається, не пам'ятаю…

– Якесь погане місце.

– Що, через ворон? Та ж вони скрізь літають… А тут ходили і Хемінгуей, і Гертруда Стайн. Вона десь тут поряд жила і вигулювала песика…

– Я хочу десь посидіти, – каже Кицюня. – Нехай трохи ноги відпочинуть. Тільки не тут, – показує вона на хляпи засохлого пташиного посліду на лавці.

– Давай подумаємо? Можна і в «МакДональдзі» чи в «Кафе Люксембург»?

Кицюня обирає кафе, там саме звільнився столик на вулиці, з якого було добре видно і бульвар, і Капеллу, і навіть студенток з хотдогами на підмурівку Люксембурзького саду.

– А хочеш, назад поїдемо через герцогство Люксембург? Подивимося, що між ними спільного, між цим парком і цією маленькою країною? – видаю я ідею. – Якщо по карті – це майже напряму, – показую я рукою на палац Медичі.

– Давай подумаємо про це завтра, – киває Кицюня.

– Не забудь, у нас в резерві ще п'ятизірковий «Бучач»…

– Це ти до того, що тут ми коньяку не будемо? – робить вона губки трубочкою. – А що пив твій Хемінгуей, кальвадос?

– Ні, кальвадос – це Ремарк. А Хемінгуей у паризький період все ж більше вино…

– А Гертруда Стайн?

Здається, вона вгощала його наливкою із сливок.

– О, мій тато сам робив наливку із сливок, у нас за кошем завжди визрівала на сонці, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, – я і справді згадав ту наливку у мальовничих бутликах із кукурудзяними корками.

– Ну, тоді вибирай, – пропонує Кицюня.

– Пардон, уан чі-і енд уан вайт де він мюсоеде, – несподівано для себе видаю я своєю франко-англійською. – Грін чі-і, – додаю.

Молоденька офіціантка ще про щось запитує французькою, і Кицюня також відповідає їй французькою, та ще щось каже, мило посміхається і йде.

– Що вона сказала? – цікавлюся я.

– Твоє мюсоеде – це що, мускат? Я їй сказала, що це мускат і уточнила, що це лише мені, а чай тобі. Де ти вичитав про це мюсоеде?

– У Хема, де ж іще? Він його пив і Мопассан також.

– А ще вона попередила, що за прогнозом сьогодні можливий дощ, цей столик крайній і сюди дістають краплі, то якщо буде потреба, ми можемо пересісти в середину.

– Змокнемо, як в Одесі, пам'ятаєш? – піднімаю я погляд до посірілого неба. – До речі, де наша парасолька, в машині?

– Ні, у номері, разом з «Бучачем», – вона також зиркає на небо, і додає, що сподівається, цього разу ми вже не заблукаємо у метро.

Я відповідаю, що ми й тоді не заблукали, просто я не одразу зорієнтувався, бо там перетиналося п'ять напрямків, але ж врешті-решт ми навіть до поліції не зверталися.

– Ти б побачив себе у той момент, – каже вона.

Кицюня любить концентруватися на якійсь деталі з моєї міміки, особливо, коли я потрапляю в халепу, і потім ще довго мені про це нагадує, вважає, що таким чином мене виховує. За майже тридцять років спільного життя це вже стало в неї майже звичкою. А втім, у неї є й інші методи.

Коли нам принесли вино і чай, вона посміхнулась винувато й сказала пошепки, хоч довкруж навряд чи хтось розумів українську, що випила б краще квасу.

– Сі жур, «Микулинецького»? Із своєї великої зеленої чашки? – посміхаюся я у відповідь.

– Так, – не заперечує вона, – сі жур!

Згадка про рідну зелену чашку на мить повертає нас додому. Вона раптом треться об моє плече щокою, наче справжня кицюня, і вже вкотре запитує, чи будемо ми брати з собою онука, хоча б до Варшави чи до Будапешта? Вона вже не раз про це запитувала, і відповідь моя їй відома.

– Ну, якщо його відпустять батьки, а нас тітка, то чому і ні? Нехай лише підросте трохи, – повторюю я.

Кицюня любить забігати наперед!

© О. Вільчинський, 2014

Юрій Винничук

Записки пройдисвіта

(Уривок з роману, події якого відбуваються на початку 1980-х років)

1

О вікна мого будинку видно широке пасовисько, а на протилежному краю темніє ліс. Пасовисько вкрите снігом і нагадує чистий аркуш паперу, на якому аж хочеться щось написати. Інколи ворони та галки і справді щось пишуть на ньому, але вітер, знявши снігову завію, швидко відновлює чистоту і незайманість снігової ковдри. Чорні кістляві граби, якими переважно заріс ліс, часто приковують мою увагу, я можу досить довго вдивлятися у їхню чорноту, мовби сподіваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев і рушить навпростець через поле до мене. Там, за лісом, пролягає дорога, сновигають авта й автобуси, і з одного такого автобуса, цілком можливо, міг би хтось вийти, хтось для мене цікавий, кого я потребую в цей час.

Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається якийсь рух, щось між дерев миготить, але я жодного разу не міг роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжував вдивлятися, аж поки в очах не рябіло, а білина снігу починала поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся і зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.

Мене пронизувала самотність. Я був сам зі своїми книжками. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола і не бажав нічого знати. Кілька днів, як мені встановили телефон, але ніхто не дзвонить, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив було б важко сформулювати.

Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, у якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників – які складали тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз'їхалися, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут, навпаки, – я тягнувся до них, та тільки для того, щоб знову відчути самоту, байдужість до всього і ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином.

Моя самотність нагадує алкоголізм, я п'ю її зі смутком, але не без вдоволення, цей стан мені до вподоби, я відчуваю, що бути самотнім –