Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

закляття? – мовила собі Люсі. – Ну й що з того?! Усе одно прочитаю!

Оте «ну й що з того» в неї вихопилося мимоволі, бо десь у глибині душі вона відчувала, що робити того не слід.

Та коли вона подивилася туди, де починалися слова закляття (там, де не було малюнків), то замість слів вона побачила Аслана, точніше, його обличчя. Він свердлив її поглядом. Лев сяяв сліпучими золотими променями й, здавалося, от-от зійде зі сторінки на підлогу. Відтоді минуло багато часу, але й багато років по тому Люсі не могла ручитися, чи він справді ворухнувся, чи то їй просто примарилося. Хай там як, лев суворо подивився на неї, вищирившись, вона злякалася і швиденько перегорнула сторінку. Невдовзі вона натрапила на ще одне цікаве закляття, що дозволяло достеменно з’ясувати, що про тебе насправді думають друзі. Оскільки їй не вдалося прочитати попереднє закляття про те, як стати найвродливішою з усіх смертних, тепер вона поспішила промовити чародійні слова, доки їй ніщо не завадило (які саме то були слова, я не наважуюсь навести у книзі, й ніщо не змусить мене змінити це рішення). Отже, промовивши закляття, вона трохи зачекала, доки щось трапиться. Нічого нового не трапилося, тому вона знов уп’ялася очима в малюнки. Те, що вона побачила, виявилося поза межами її уяви: у вагоні третього класу їхали дві школярки. Не впізнати їх було неможливо: одна була на ім’я Марджорі Престон, а інша – ніхто інша, як Енн Фезерстоун, обидві, звісно, із класу Люсі. І раптом малюнок сіпнувся, як той потяг, коли вирушає у путь, і… ожив. Це було помітно хоча б із того, що повз вікна промайнули телеграфні стовпи. Потім, наче з радіоприймача, коли спіймаєш потрібну хвилю, долинули звуки.

– Чи будемо ми і далі подругувати, уже у школі, у наступній чверті? – запитала Енн. – Чи ти досі в захваті від цієї Люсі Певенсі?

– Що ти маєш на увазі – «в захваті»? Скажеш таке! – відмахнулася Марджорі.

– А от те й кажу, що ти бігала за нею хвостиком усю попередню чверть. Ось що таке – у захваті.

– А от і ні! – палко заперечила Марджорі. – То вона за мною бігала, бо я розумніша за неї. Нічого не скажу, дівчисько вона по-своєму непогане, але як вона мені обридла наприкінці тієї чверті!

«Ти ба! Гаразд. Дзуськи ти тепер мене побачиш наступної чверті! Криводушна брехунка! – не на жарт розлютилася Люсі та, почувши свій голос, раптом згадала, що перед нею усього-на-всього малюнок, а справжня Марджорі тепер ой як далеко! – Що ж, – сказала Люсі сама собі, – я була про неї кращої думки. Я ж і допомагала їй тієї чверті, я ж і подругувала з нею, коли всі інші дівчата і знатися із нею не бажали! І про це їй добре відомо. І ось на тобі! Знайшла на кого мене проміняти! На якусь там Енн Фезерстоун… Невже всі мої друзі такі, як вона? Малюнків тут ще ой як багато… Ні, краще вже не дивитися! Не буду дивитися – і все! Не бу-ду!

На тому вона знехотя перегорнула сторінку, на яку встигла впасти велика сердита сльоза.

Наступна сторінка починалася з закляття для тих, хто духом занепав. Малюнків тут було менше, ніж у попередньому заклятті, і всі вони відрізнялися неабиякою красою. Невдовзі Люсі з’ясувала, що закляття, яке вона читає, не стільки схоже на закляття, скільки на чарівну казочку. Воно, те закляття, займало цілих три сторінки, та не встигла вона дочитати до кінця і першу, як геть забула, що читає книгу. Їй здалося, ніби вона живе в тій казці сама. А казка – то вже не казка, а малюнки – вже не малюнки, а істинні події, у гущині яких вона й опинилася. Наприкінці третьої сторінки Люсі тільки й змогла, що пробурмотіти сама до себе, що ніколи ще не читала прекраснішого і, мабуть, уже не прочитає!

– Я ладна читати ще і ще хоч десять років поспіль. А що, як просто зараз мені перечитати її знов?

Та чари, здається, уже подіяли. Повернутися назад було аж ніяк не можна: ті сторінки, що праворуч, перегорталися вільно, а от ті, що ліворуч, – застигли на місці, наче склеєні.

– От невдача! – подумала Люсі. – А мені ж кортіло пережити всі ці прекрасні почуття спочатку. – Гаразд, треба хоча б згадати, про що там йшлося. А йшлося там про… ой, уже й не пригадаєш. І навіть ця, остання, сторінка раптом стала чистою. Оце так книга! Як же я могла все забути? Здається, там було щось про чарівний кубок, якийсь меч і самотнє дерево на зеленому пагорбі. Ото і все, що я запам’ятала. Але що мені з отим усім робити – ніяк не пригадаю.

Пригадати їй так і не судилося. Але з того самого часу, аби сподобатися Люсі, казка обов’язково мала нагадувати оту забуту історію, що вона прочитала колись у чарівній книзі.

З тими думками вона перегорнула сторінку й побачила чисті аркуші без жодного малюнку. Заголовок проголошував: „Як побачити те, що невидиме“. Декілька разів вона перечитала закляття про себе, аби добре засвоїти незнайомі слова, а потім промовила його вголос. Одразу ж стало зрозуміло, що воно діє, тому що заголовні літери заграли різними барвами, а на берегах проявилися малюнки – знаєте, як воно буває, коли потримати над вогнем цидулку, що була написана невидимим чорнилом? Ось тільки замість рудуватого сліду лимонного соку (з якого, до речі, найчастіше роблять невидимі чорнила) на папері проступили золотаві, блакитні та пурпурові візерунки. Деякі з малюнків були дивними, а деякі й зовсім чудними, на них і дивитися було не дуже приємно. Люсі, як подивилася на них, подумала: „Либонь, я зробила видимим усе, що можна, а не самих лише тупотупів“. У такому місці, як це, має бути дуже багато речей, прихованих від сторонніх очей. Тож, якщо вони приховані, нехай такими і залишаються». Саме в цю хвилину десь у неї за спиною почулися тихі, але відчутні кроки, і вона одразу ж згадала, як їй казали, буцімто чаклун завжди ходить босоніж, а хода в нього легка, як у тієї кішки. Так чи інакше, але, коли за спиною щось рухається, у будь-якому разі краще повернутися туди обличчям. Люсі так і зробила.

І раптом її обличчя засяяло і на якусь мить (хоч сама вона про те й не здогадувалася) стало схожим на обличчя прекрасної Люсі з книги. Із радісним вигуком