Читати книгу - "Пастка-22"

сержант, побажав йому щасливої дороги і посадив у літак, що прямував на захід.

Лейтенант Шайскопф зблід як полотно, коли майор Майор, босий і з засохлим болотом на пальцях ніг, доповів про своє прибуття в Каліфорнію. Майор Майор сприйняв як належне, що його знову розбуркали вночі, щоб поставити босоніж у багнюку, й тому залишив шкарпетки з черевиками в наметі. Цивільне вбрання, в якому він відрапортував лейтенанту Шайскопфу, було зіжмакане і брудне. Лейтенанта Шайскопфа, який на той час ще не заробив собі репутації генія маршування, пройняв дрож, коли уявив собі вигляд майора Майора, що маршуватиме босоніж у його ескадрильї наступної неділі.

— Швидко до шпиталю, — промимрив він, коли до нього повернувся дар мови, — і скажіть, що хворий. Лежіть там, доки не прийдуть кошти вам на однострій, тоді купите собі одяг. І черевики. Купіть черевики.

— Так, сер.

— І не треба кликати мене «сером», сер, — зауважив лейтенант Шайскопф. — У вас вище звання.

— Так, сер. Можливо, в мене вище звання, сер, але ви все-таки мій командир.

— Так, сер, правильно, — погодився лейтенант Шайскопф.

— Можливо, у вас вище звання, сер, але я все-таки ваш командир. Тому робіть, що я наказую, сер, бо заробите собі неприємності. Ідіть до шпиталю і скажіть, що хворі, сер. Лежіть, доки не прийдуть на вас кошти, і тоді купите собі однострій.

— Так, сер.

— І черевики, сер. Купіть черевики за першої ж нагоди, сер.

— Так, сер. Куплю, сер.

— Дякую, сер.

Життя в льотному училищі складалося для майора Майора так само, як раніше. Кожен, хто з ним спілкувався, хотів, щоб він спілкувався з кимось іншим. Інструктори займалися з ним більше, аби пошвидше перевести на наступний рівень і позбутися його. Майже моментально він отримав пілотські «крильця» й опинився за океаном, і тут раптом усе налагодилось. Усе своє життя майор Майор прагнув лиш одного — щоб його прийняли за свого, і на Піанозі, на деякий час, це нарешті сталося. Звання мало що значило для військових на бойовій службі, тому стосунки між офіцерами та рядовими були невимушені і спокійні. Люди, чиїх імен він не знав, казали йому «Привіт» і запрошували піти поплавати чи пограти в баскетбол. Кращі свої години провів він на баскетбольному майданчику, де гра тривала цілий день і ніхто не переймався перемогою. Рахунку ніколи не вели, а кількість гравців могла змінюватись від одного до тридцяти п’яти. Майор Майор ніколи раніше не грав у баскетбол чи в якусь іншу гру, але його високий зріст і палкий ентузіазм частково компенсували його природну незґрабність і брак досвіду. Майор Майор відчував справжнє щастя на тому кривобокому баскетбольному майданчику разом з офіцерами і рядовими, з якими майже подружився. Якщо ніхто не перемагав, то ніхто й не програвав, і майор Майор насолоджувався кожним стрибком аж до того дня, коли загинув майор Дулут і полковник Каткарт примчав на ревучому джипі й назавжди позбавив його втіхи від гри в баскетбол.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

Полковник Каткарт віддавна затаїв на майора Майора невтамовну злобу. Зайвий майор у списках особового складу означав непорядок у господарчій частині й давав привід для нападів людям зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії, яких полковник Каткарт впевнено зарахував до своїх ворогів і суперників. Полковник Каткарт молив про якийсь щасливий випадок, як-от смерть майора Дулута. Йому остогиднув цей зайвий майор, і тепер він мав для нього місце. Він призначив майора Майора командиром ескадрильї і від'їхав на своєму ревучому джипі так само раптово, як і з’явився.

Для майора Майора це означало кінець гри. Він почервонів від хвилювання і застиг як укопаний, не вірячи своїм вухам, а над його головою вже збиралися грозові хмари. Повернувшись на майданчик, він наштовхнувся на стіну насторожених, цікавих облич, які втупилися в нього з понурою і незбагненною ворожістю. Його затіпало від сорому. Відновлена гра вже не була такою доброю. Коли він вів м'яч, гравці перед ним розступалися; коли просив дати пас, йому кидали м'яч; і коли він не влучав у кошик, ніхто не намагався перехопити м’яч. Чути було тільки його голос. Наступного дня все повторилось, а на третій день він грати не пішов.

Мов на команду, всі в ескадрильї перестали з ним розмовляти, зате стали на нього витріщатись. Він ходив із соромливо опущеними в землю очима й палаючими щоками — об’єкт зневаги, заздрощів, підозрінь, ненависті й злоби, куди б він не пішов. Ті, хто раніше навіть не помічали його схожості з Генрі Фондою, зараз тільки про це й говорили, а дехто з них єхидно натякали, що майора Майора підвищили до командира саме через цю подібність. Капітан Блек, який сам віддавна націлявся на цю посаду, стверджував, що майор Майор насправді — Генрі Фонда, але просто боїться у цьому зізнатися.

Спантеличений майор Майор борсався серед нескінченного безталання. Не порадившись з ним, сержант Таузер переніс усі його манатки до просторого трейлера, де раніше мешкав майор Дулут, і коли захеканий майор Майор увірвався до штабу доповісти, що в нього вкрали всі речі, молодий капрал перелякав його до нестями, схопившись при його появі на ноги і загорлавши: «Струнко!» Майор Майор завмер на «струнко» разом з усіма, хто там був, гарячково метикуючи, що це за важлива персона ввійшла слідом за ним. Хвилина за хвилиною минали в непорушній мовчанці, і ціле товариство могло б простояти на «струнко» до самого Судного дня, якби через двадцять хвилин майор Денбі не заскочив привітати майора Майора і не дав команду «вільно».

Ще жалюгідніше майор Майор повівся в офіцерській їдальні, де Майло, з трепетною посмішкою на обличчі, гордо провів його до невеличкого столика, який поставив попереду інших та прикрасив вишиваною скатертиною і букетиком квітів у рожевій гранчастій вазі. Майор Майор з жахом відсахнувся, але йому не вистачило духу опиратись у всіх на очах. Навіть Гавермеєр підняв над тарілкою свою важку, висячу щелепу і витріщився на нього. Майор Майор покірно піддався на Майлове сіпання і до кінця обіду принижено щулився за своїм приватним столиком. Їжа застрягала йому в горлі, але він ковтав кожен кусень, щоб не образити тих, хто її готував. Потім, опинившись сам на