Читати книгу - "Азазель"

розбиратися з ними було ніколи — у ванній перестала литися вода. Фандорін похапцем засунув папери та листи назад до портфеля, але ретируватися до вікна не встиг. У дверях застигла тонка біла постать.

Ераст Петрович вихопив із-за пояса револьвер і свистячим шепотом наказав:

— Пані Біжецька, один звук, і я вас застрелю! Підійдіть і сядьте! Мерщій!

Вона мовчки наблизилася, зачаровано дивлячись на нього бездонними мерехтливими очима, сіла біля бюро.

— Що, не чекали? — уїдливо поцікавився Ераст Петрович. — За дурника мене тримали?

Амалія Казимирівна мовчала, погляд її був уважним і трохи здивованим, ніби вона бачила Фандоріна вперше.

— Що означають оці списки? — запитав він, труснувши «кольтом». — До чого тут Бразилія? Хто криється під номерами? Ну ж бо, відповідайте!

— Подорослішав, — несподівано промовила Біжецька тихим, задумливим голосом. — І, здається, змужнів.

Вона впустила руку, й пеньюар сповз із округлого плеча, такого білого, що Ераст Петрович глитнув.

— Сміливий, задерикуватий дурник, — сказала вона так само неголосно й подивилася йому просто у вічі. — Й дуже, дуже гарненький.

— Якщо ви надумали мене спокушати, то марно витрачаєте час, — червоніючи пробурмотів він. — Не такий уже я дурник, як ви уявляєте.

Амалія Казимирівна сумно мовила:

— Ви — бідолашний хлопчик, який навіть не розуміє, в що уплутався. Бідолашний красивий хлопчик. І мені вас тепер не врятувати…

— Подумали б спершу про власний порятунок! — Ераст Петрович намагався не дивитися на кляте плече, що заголилося ще дужче. Невже буває така сяюча, сніжно-молочна шкіра?

Біжецька поривчасто підвелась, і він одсахнувся, виставивши дуло вперед.

— Сидіть!

— Не бійтеся, дурненький. Який ви рум'яний. Можна торкнутися?

Вона простягла руку й злегка торкнулася пальцями його щоки.

— Гарячий… Що ж мені з вами робити?

Друга її рука ніжно лягла на його пальці, що стискали револьвер. Матові нерухомі очі були так близько, що Фандорін побачив у них два маленькі відображення лампи. Дивна пасивність охопила молодика, він згадав, як Іполит попереджав про метелика, та згадав якось відсторонено, ніби й не його стосувалося.

А далі сталося ось що. Лівою рукою Біжецька відвела «кольта» вбік, правою ж ухопила Ераста Петровича за комір і рвонула на себе, одночасно вдаривши його лобом у ніс. Од гострого болю Фандорін осліп, а втім, він усе одно нічого не побачив би, тому що лампа з гуркотом полетіла на підлогу, і настала непроглядна темрява. Від наступного удару — коліном у пах — молодик зігнувся навпіл, пальці його судорожно стислись, і кімнату осяяло спалахом, розідрало пострілом. Амалія судорожно вдихнула повітря, напівсхлипнула-напівскрикнула, й ніхто більше не бив Ераста Петровича, ніхто не стискав йому зап'ястя. Пролунав звук падаючого тіла. У вухах дзвеніло, по підборіддю двома струмками стікала кров, із очей лилися сльози, а внизу живота було так кепсько, що хотілося тільки одного — стиснутися в клубок і перечекати, перетерпіти, переревти цей нестерпний біль. Але ревти було ніколи — знизу долітав голосний гомін, гуркіт кроків.

Фандорін ухопив зі столу портфель, кинув його у вікно, поліз через підвіконня й ледве не зірвався, бо рука все ще тримала пістолета. Він не пам'ятав, як зліз по ринві, дуже боявся не знайти в темряві портфель, одначе того видно було добре на білому гравію. Ераст Петрович підібрав його й побіг навпростець через кущі, скоромовкою бурмочучи під ніс: «Нічого собі дипломатичний кур'єр… Жінку вбив… Господи, що ж робити, що робити… Сама винна… Я й не хотів зовсім… Куди тепер… Поліція шукатиме… Або ці… Вбивця… До посольства не можна… Тікати з країни, швидше… Теж не можна… На вокзалах, у портах шукатимуть… За свій портфель вони землю перевернуть… Затаїтися… Господи, Іване Францовичу, що ж робити, що робити?..» Фандорін на бігу озирнувся й побачив таке, що спіткнувся й мало не впав. У кущах нерухомо стояла чорна постать у довгому плащі. В місячному сяйві біліло застигле, дивно знайоме обличчя. Граф Зуров!

Вискнувши, вкрай ошалілий Ераст Петрович перемахнув через огорожу, метнувся праворуч, ліворуч (звідки ж кеб приїхав?), і, вирішивши, що все одно, побіг праворуч.

Розділ одинадцятий,

У ЯКОМУ ОПИСАНО ДУЖЕ ДОВГУ НІЧ

На Собачому острові, у вузеньких вуличках за Міллуолськими доками, ніч настає швидко. Не встигнеш озирнутись, а сутінки із сірих уже зробилися коричневими, і поодинокі ліхтарі горять не всі. Грязюка, нудьга, від Темзи потягує вогкістю, від помийниць гниллю, й пусто на вулицях, тільки біля підозрілих пабів і дешевих умеблювань копошиться якесь негарне, небезпечне життя.

У номерах «Феррі-роуд» мешкають списані на берег матроси, дрібні аферисти та старіючі портові шльондри. Плати шість пенсів за день і живи собі в окремій кімнаті з ліжком — ніхто не пхатиме носа у твої справи. Але умова: за псування меблів, бійку і крики вночі господар, Жирний Х'ю, оштрафує на шилінг, а хто відмовиться платити — вижене втришия. Жирний Х'ю з ранку до вечора за конторкою біля входу. Стратегічне місце — видно, хто прийшов, хто пішов, хто що приніс або, навпаки, хоче винести. Публіка строката, від такої жди всякого.

Ось, приміром, рудий патлатий художник-француз, який щойно прослизнув повз господаря до кутового номера. Гроші у жабника водяться, без суперечок заплатив за тиждень уперед, не п'є, сидить узаперті, вперше за весь час відлучився. Х'ю, звичайно, скористався нагодою, заглянув до нього, і що ви думаєте? Художник, а в номері ні фарб, ні полотен. Може, вбивця який, хто його зна — інакше навіщо очі за темними окулярами ховати? Констеблю сказати, чи що? Гроші ж усе одно вперед заплачено…

А рудий художник, не відаючи про те, якого небезпечного напрямку набули думки Жирного Х'ю, замкнув двері й повівся, насправді, більш ніж підозріло. Насамперед щільно зашторив вікна. Потім поклав на стіл покупки — булку, сир і пляшку портеру, вийняв із-за пояса револьвер і засунув під подушку. На цьому роззброєння дивного француза не завершилось. Він витяг із-за халяви дерінджер — маленький однозарядний пістолетик, якими зазвичай користуються дами та політичні вбивці, — прилаштував цю іграшкову на вигляд зброю біля пляшки портеру. З рукава постоялець дістав вузький, короткий стилет і встромив його в булку. Тільки після цього він запалив свічку, зняв сині окуляри, втомлено потер очі. Озирнувся на вікно — чи не відходять штори — і, знявши з голови рудий парик, виявився не ким іншим, як Ерастом Петровичем Фандоріним.

Трапезу було завершено за п'ять хвилин — мабуть, були у титулярного радника і втікача-убивці справи