Читати книгу - "Лялька"

з тими жертвами, яких ми вже… маємо, — обережно пояснив Фінлі.

Вульф закотив очі.

— Добре, — сказав Рана.

— Коли ви востаннє контактували із своїм братом?

— 2004… 2005? — невпевнено відповів Віджай.

— То це означає, що на судовому слуханні ви не були присутні?

— Ні. Не був.

— Чому? — запитав Вульф, заговоривши вперше за останні п’ять хвилин.

Вокер підійшов, щоб схопити Рана, проте чоловік не виказував спроб поворухнутися, але й на запитання не відповів.

— Це ж якою має бути людина, щоб не знайти хоча б одного дня і не прийти на судове слухання до власного брата? — продовжив Вульф, не звертаючи уваги на погляди Вокера та Фінлі. — А я скажу тобі: таке може зробити тільки той, хто вже знає правду, кому вже відомо, що його брат винен.

Рана не відповідав.

— Саме тому ти вже давно змінив ім’я. Ти знав, що він збирався робити, і не хотів, щоб це хоч якось тебе стосувалося.

— Я ніколи не знав, що він збирався…

— Ти знав, — закричав Вульф, — і нічого не зробив. Скільки років твоїй маленькій дівчинці?

— Вульфе! — вигукнув Вокер.

— Скільки? — знову закричав Вульф.

— Тринадцять, — промимрив Рана.

— Мене б не здивувало, якби до цього часу твій брат спалив би живцем твою дочку, якби я не зупинив його. Вона знала його і, мабуть, довіряла. Як гадаєш, він довго зміг би опиратися такій спокусі?

— Припини! — закричав Рана, закриваючи вуха руками, як дитина. — Прошу, припини.

— Ти, Віджаю Халіде, у боргу переді мною, — випалив Вульф.

Він грюкнув дверима камери, залишаючи Фінлі та Вокера розбиратися із в’язнем, який лише скиглив.

***

О 19.05 Вульф отримав телефонного дзвінка з повідомленням, що хтось приїде за ними щонайпізніше о 22.30. Служба захисту громадян усе ще домовлялася зі спеціально навченими працівниками, а, зважаючи на загрозу життю Рана, ще й шукала укриття. Вульф переповів новини Вокеру та його поліціянтам, і вони навіть не приховували, що він уже давно вичерпав їхню гостинність.

Утомлений від злісних поглядів, Вульф вирішив дістати чогось поїсти для них із Фінлі та в’язня (задля перестороги він проінструктував Вокера не годувати Рана). Він великодушно запропонував купити картоплі всім, але не тому, що відчував, що чимось їм завинив, а тому, що не був упевнений, що його впустять назад із пустими руками.

Вульф одягнув промокле пальто, й один із поліціянтів притримав для нього двері. Очевидно, товстий метал приглушував звуки грози знадвору. Вульф вибіг на порожню вулицю, намагаючись виграти час у міні-цунамі, яке заливало тротуар кожного разу, коли через глибокі потоки проїжджало авто. Він знайшов магазин, де продавали їжу швидкого приготування, і ступив усередину на слизьку брудну підлогу. Коли він зачинив за собою двері, відгородившись від шуму зливи, то зрозумів, що в нього дзвонить телефон.

— Вульф, — відповів він.

— Привіт, Натане, це Елізабет Тейт, — промовив буркотливий голос.

— Ліз, чим я можу допомогти?

Елізабет Тейт була досвідченим адвокатом і часто працювала консультантом за сумісництвом у кількох центральних поліційних відділках Лондона. Вона працювала вже майже тридцять років — перша лінія захисту непідготовлених заарештованих (від п’яниць до вбивць), єдиний голос підтримки для відособлених і збентежених. Хоча час від часу між ними і траплялися непорозуміння, Елізабет подобалася Вульфу.

Там, де інші адвокати безсоромно брехали, не задля добробуту свого, безперечно, винного підзахисного, а щоб захистити власне еgо, Елізабет захищала б їх, доки на цьому наполягав би закон, не більше. Кілька разів, коли вони не знаходили спільної мови, це траплялося тому, що вона щиро вірила в невинність свого клієнта і під тиском тих обставин могла дозволити собі боротися так грубо і пристрасно, як тільки борються найкращі.

— Упевнена, що зараз ти охороняєш містера Віджая Рана, — сказала вона.

— Дві сосиски в тісті та картоплю, будь ласка, — замовляв хтось на задньому фоні.

Вульф прикрив мікрофона й обмірковував відповідь.

— Я не знаю, з чого ти..

— Годі ламати комедію. Його дружина телефонувала мені, — сказала Елізабет. — Я представляла його минулого року.

— За ухилення від сплати податків?

— Без коментарів.

— За ухилення від сплати податків.

— Я вже говорила із Сіммонсом, і він погодився дозволити мені зустрітися з клієнтом сьогодні ввечері.

— Категорично ні.

— Тобі процитувати Закон про збір доказів у кримінальних справах? Я щойно двадцять хвилин розмовляла з твоїм босом. Містер Рана не тільки під твоїм захистом, а й під арештом за злочин. Ми обоє знаємо, що все, що він скаже тобі чи будь-кому іншому впродовж наступних двох днів потім, під час розгляду його справи в суді, можна використати проти нього.

— Ні.

— Я погодилася на повний обшук, ну, і звісно ж, дотримуватимуся будь-яких рекомендацій, які ти вважатимеш за потрібне дати на місці.

— Ні.

Елізабет зітхнула.

— Поговори із Сіммонсом та передзвони мені, — промовила вона й поклала слухавку.

***

— Як швидко ти зможеш сюди дістатися? — зателефонувавши Елізабет, пробурмотів Вульф і кинув до рота останнього шматочка відсирілої картоплі.

Цілих десять хвилин вони із Сіммонсом сперечалися, хоча наївно було сподіватися, що комісар, який боявся судового позову, закриє очі на відмову ув’язненому у праві на юридичну пораду стосовно злочину, який вони й досі мали намір йому інкримінувати. Сіммонс, передбачивши, що Вульф може не підкоритися його наказу, нагадав йому про їхню розмову суботнього вечора. Він ще раз наголосив, що будь-якої миті може відсторонити Вульфа. А ще вказав, що відмова Рана в адвокатові може стати підґрунтям порушення справи проти самого Вульфа, тобто Вульф врятував би життя злочинця лише для того, щоб зрештою дозволити йому вийти сухим із води.

Вульф неохоче зателефонував Елізабет.

— Мені потрібно закінчити справи у Брентфорді, а потім на зворотному шляху ще заїхати до Ілінґу. Повинна встигнути до десятої.

— Просто чудово. Його перевезуть о пів на одинадцяту.

— Я приїду.

Почулося різке гуркотіння грому, а потім у камері тимчасового утримання зникло світло. За кілька хвилин темряву осяяло потойбічне аварійне освітлення. В’язень в одній із найближчих камер почав ритмічно стукати у двері. Глухий стукіт наповнив простір тісного коридору, неначе війна барабанів, і тривав, поки за стінами бушувала приглушена гроза. Вульф скочив на ноги й поклав слухавку.

Він зрозумів, що в нього тремтить рука,