Читати книгу - "Різник із Городоцької"

— тонкий голос, не розібрати, дорослий чи молодий:

— Тут, — і за кілька секунд: — Ту-ут, ту-ут, я ту-ут!

— Дурня не клей! — гукнув Кошовий, посунувши вперед, на звук, освітлюючи собі шлях, Ковзаючи променем по голих стінах та брудній підлозі.

Десь поруч щось хряснуло — ніби людина пробувала пролізти крізь вікно.

Так роблять, коли тікають.

Ні, дорогенький, нікуди не дінешся! Не для того за тобою приїхали!

Клим прискорився, рішуче ступив до дальньої кімнати, звідки линув звук.

Ураз завмер, укляк, наштовхнувшись на невидиму стіну.

Зупинив сміх.

Такий самий моторошний, надривний, розлогий регіт, яким не так давно зустрів Кульпарків.

Кошовий уже знав: так регочуть лише божевільні..

Сміх лунав спереду, ззаду, згори. Він був усюди, огорнув, немов туман. Юхима немов скувало льодом — тіло від маківки до п’ят пронизав крижаний спис.

Рука з ліхтариком опустилася.

Та промінчика вистачало, аби побачити перед собою щось на підлозі.

Чи когось.

Закусив до болю губу, відчув смак крові в роті, отямився. Сміх теж затих так само раптово, як учувся. Клим струснув головою, остаточно повертаючись у реальний світ порожньої згорілої хати, де в кімнаті на підлозі лежало тіло.

Ступив крок уперед, ще крок, іще.

Присвітив.

Горілиць.

Лука.

Калюжа крові довкола голови.

Нагнувся, спрямував промінь. Кров цебеніла з шиї, горло йому розпанахали зовсім недавно.

Рух за спиною почув не відразу, запізнився з реакцією на секунду, не більше.

По потилиці вдарили, сильно, влучно.

Поринаючи в туман несвідомості, знову почув моторошний сміх.

Розділ дев’ятій

Парубоцька вечірка

Оклигав також від удару.

Легенького. Той, хто стояв над ним, плескав по щоках. Потім стало вогко — лице занурили в щось рихле, холодне й мокре. Свідомість поверталася повільно, але впевнено. Голова ще гула, туман не розвіявся остаточно, але крізь його завісу проривався знайомий голос:

— Пане Кошовий! Пане Кошовий!

І поруч — ще один, теж знайомий, хоч давненько не чутий, шепелявий:

— Живий він! Ще снігу сюди, пане Шацький!

— Та ви ж бачите, пане Тимо...

— Все я бачу! Скоро є, кажу! Не може він тут довго лежати!

Затупотіли, віддаляючись, кроки. Клим завмер, далі не наважуючись розклепити повіки. Швидкі кроки знову наблизилися, й на лице знову навалили снігу. Це нарешті подіяло. Остаточно прийшовши до тями, Кошовий застогнав і розплющив очі.

Відразу примружився знову — від променя ліхтарика. Спробував закритися рукою, та для цього змушений був відірвати її від підлоги. Втративши опору, не зміг втримати себе однією. Лікоть зігнувся, він знову впав на спину.

— Та вставайте вже, пане Кошовий!

Його підхопили за обидві руки, допомогли сісти. Тепер Клим почувався трохи краще, тяма разом із координацією рухів поверталася швидше, боліла розбита потилиця. Мацнувши рукою, відчув під пальцями вогке й липке.

— Перепало вам, — озвався другий голос. — Глядіть, могли й голову відбити. Але ви й ідійот, пане Кошовий.

— Як ви всі тут опинилися? — вичавив із себе Клим. — Де візник, який зі мною був? Давно ви тут і за яким дідьком, пане Тимо?

— Потім поговоримо. Про все й не тут, — мовив Єжи Тима, права рука відомого львівського кримінального ватажка Густава Сілезького. — Ми самі з візником. Забираймося геть звідси, і то хутко.

Труснувши головою й скривившись при цьому від болю, Кошовий зрозумів — мертве тіло нікуди не поділося. Лука Різник із розпанаханим горлом лежить зовсім поруч, і, цілком можливо, на Климовому пальті навіть є його кров. Він повернувся, аби переконатися в цьому, навіть торкнувся ноги мерця.

— Куди!— гаркнув Тима. — Ви, прошу пана, зовсім звар’ювали?

— Не чіпайте його, пане Кошовий! — підспівав Шацький. — Бо то ж так і треба! Вас задля такої пригоди тут лишили!

— Хто? Ви бачили, хто на мене напав?

— Не тут, — повторив Тима, сіпаючи Кошового за правицю й допомагаючи звестися на ноги. — Гайда звідси!

Так вони залишили не догорілий до кінця будинок. Попереду дріботів нижчий за всіх Йозеф Шацький у незмінному крислатому капелюсі. За ним — Кошовий, простоволосий, в одній рукавиці, з розбитою потилицею. Його підтримував, допомагаючи зберегти рівновагу, високий жилавий Єжи Тима. Вільною рукою тримав його капелюха.

Щойно вийшли на двір, він загасив ліхтарик, простягнув його Климові.

— Тримайте.

— Прошу?

— То ваш. Валявся поруч.

При цих словах Кошовий інстинктивно лапнув себе за праву кишеню. Револьвер та рукавиця лежали там. Нападник не обшукав його, не пограбував. Згадавши враз моторошний сміх, він здригнувся, тепер уже не від холоду. Ліхтарика заховав, дозволив Тимі вдягти капелюха на свою голову, поправив його за криси. З двору вийшов уже без сторонньої допомоги.

Візник на вулиці не чекав, і невеличка компанія рушила назад. Клим не цікавився, як їм вибратися звідси, бо Тима напевне мав план напоготові. Та щойно перед ними замайорів знайомий уже залізничний міст, як злодій ураз зупинився, прислухався, а тоді тихо, але твердо звелів:

— Геть звідси! Туди! Хутко!

Кивнувши у бік насипу, Тима поспішив туди першим. Шацький та Кошовий наддали ходи, в голові вже майже не паморочилося, хоч біль у потилиці далі не минав. Трійця ледь устигла дістатися пагорба й сховатися в невеличкій заглибині під голими кущами, як з-під мосту виринула поліцейська карета, за нею — кілька вершників.

Якби туман не огортав усе навкруги так щільно, хтось із поліцаїв-кіннотників їх би помітив.

Вони зникли за рогом, прямуючи до глухого клепарівського закапелку, і Кошовий не мав жодних сумнівів, куди прямувала поліція.

— Знають, — процідив крізь зуби. — Швидко все це.

— Аби ще трохи, там би вас і знайшли, біля трупа, — озвався Тима. — Він, бач, усе врахував. Окрім нас із паном Шацьким, ги-ги.

Злодій явно був собою задоволений — звісно, переграв поліцію.

— Пастка, — підсумував Клим. — Від самого початку це була пастка.

— Обговоримо не тут, — нагадав злодій. — Біжимо, карета чекає.

Каретою Тима гучно охрестив невеличку дорожку, якою правив мовчазний візник. Розмістившись усередині, Єжи не сказав, куди їхати, просто звелів рушати. Їхали мовчки, і Клим дозволив собі відкинутися на жорсткому сидінні та заплющити очі. Коли ж приїхали, зрозумів, виходячи: завезли їх у знайоме місце — кнайпа «Під вошею» на Личакові. Відносно недалеко від його будинку.

Зазвичай усередині цього невеличкого закладу збиралася постійна публіка: тутешні батяри, місцеві повії, довколишні мешканці. Чужий забрідав сюди рідко, але головне