Читати книгу - "Голова Мінотавра"

жидівських сиріт на Стрілецькій площі. Довгенько прочекавши, він потрапив до директора, пана Вольфа Тисьмінцера.

Поліцейський відрекомендувався, витяг олівця й записника і, важко зітхнувши, почав ставити чергові запитання. Після кількох відчув, як серце в нього закалатало. По нетривалій розмові Герман Кацнельсон уже не проклинав підінспектора Маріана Зубика за те, що той дає йому виключно «жидівські завдання».

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

дев’ята година вечора

Аспірант Стефан Циган разом з директором ресторану й дансингу «Баґателя», Василем Погорільцем, просувався лабіринтом вузеньких коридорчиків, які знаходилися за цим відомим львівським закладом. За ними дріботіли Чухно й Ґравадзе. Він не міг залишити їх на вулиці, побоюючись, аби хтось із них не подзвонив «дєвушкам» на службовий телефон і не вигадав спільної з ними версії. Учотирьох вони зупинилися перед дверима з табличкою «Гардероб», оздобленою паперовою квіткою.

— Це тут, — сказав директор Погорілець. — Тут разом з іншими переодягаються панна Стефця й панна Туня з нашої трупи. Але дуже прошу вас поквапитися. Обидві панни зараз виступають на сцені! Подивіться самі, які в нас гарні дівчата танцюють. Може, це заохотить вас відвідати наш дансинг? Ви в нас ніколи не бували! А шкода, дуже шкода… Послухайте-но, як нагорі гарно співають!

Сказавши це, директор ресторану вказав пальцем на стелю. Із приміщення над ними долинали слова жвавої пісні:

Гуляй, браці, файну,

Ґди гармонья ґра.

Бєр баби под пахі,

Буґ ці здровя да.

Вшендзі браці, гуляй,

Ґрудик, Кліпарув,

Пу салі катуляй,

Німа як наш Львув.

Погорілець покивав головою, наче на підтвердження слів пісні, а тоді, не постукавши, відчинив двері гардеробної. У кімнаті почувся сміх і вигуки вдаваного переляку. Циган суворо глянув на Чухна й Ґравадзе, які стояли в закапелку, що провадив до туалету.

— Отак, — буркнув він. — Не виходити звідси й чекати на мене!

— А я вже піду, пане аспіранте, — проказав Погорілець. — Обов’язки, знаєте, чекають, карнавал саме в розпалі, дуже вас прошу, покваптеся…

Циган утримався від зауваження на адресу директора, і не сказав нічого про пустопорожню балаканину, кивнув головою, увійшов до гардеробної й зачинив за собою двері.

Поліцейському було вже двадцять вісім, він нещодавно заручився й погано пам’ятав, коли його, гімназиста Стефця Цигана, непокоїли еротичні сновидіння й мрії про танцівниць із кабаре.

Зараз цей неспокій і фантазії повернулися. Дюжина напівоголених жіночих тіл, мереживо й панчохи, запах парфумів і пудри, усе це несподівано приголомшило Цигана й вивело його з рівноваги. Усмішки, тріпотіння довгих вій і зальотні, сповнені цікавості, погляди танцівниць аж ніяк не дозволяли опанувати себе. Він вирішив застосувати безвідмовний засіб проти статевого збудження: пригадав собі фотографії жіночих геніталій, спотворених венеричними хворобами, які він бачив на заняттях із судової медицини під час навчання в Тернополі. Подіяло. Глянув на танцівниць із вдаваною поважністю.

— Хто з вас Стефця й Туня? — запитав.

— Ми, — дві дівчини, брюнетка й блондинка, виступили наперед.

— Назвіть прізвища, а не прізвиська!

— Я Стефанія Мазур, — відповіла худенька блондинка. — А то — Антоніна Каневська, або наша Туня. — І вона вказала на свою темноволосу подругу.

— Наречених маєте? — Циган витяг олівця й подумки покартав себе за дурне запитання.

— Ой, хіба ж одного, пане комісаре? — голосно засміялася дівчина, яка саме поправляла панчоху.

— Мовчи, мавпо дурна! — гримнула до неї Стефця й усміхнулася Циганові. — Маємо, пане комісаре, але де їм до вас…

Плебейський комплімент подіяв на Цигана. Він переводив погляд зі Стефці, що стояла, узявшись у боки й приязно всміхалася до нього, на танцівницю, котра натягала панчоху на струнку ногу. Уява перемогла. Замість жахливих картин він бачив себе в пристрасних жіночих обіймах. На щастя, у гардеробі пролунав дзвоник, який скликав дівчат на сцену.

— Із ким ви зустріли Новий рік? — у відчаї запитав Стефан.

Відчинилися двері, у яких стояв занепокоєний директор Погорілець. За ним стовбичили Чухно й Ґравадзе.

— О, з ними! — радісно вигукнула панна Туня, вказуючи пальцем на обох іноземців. — Із цими файними козаками! Як вони гарно танцюють!

Львів, середа 27 січня 1937 року,

друга година пополудні

Аспірант Валеріан Ґрабський сидів у приймальні Комерційного банку на вулиці Легіонів і визирав у вікно, чекаючи на одного з банківських юристів пана Антонія Зайонца. Поліцейський був дуже задоволений своїм робочим днем. Отримавши важливу інформацію від швейцара Юзефа Жребика, він негайно подався до секретаріату Юридичного відділу університету Яна-Казимира. Там старезна керівничка бюро, панна Євгенія Кочур, натягла рукавички й почала ретельно переглядати студентські справи. Вона швидко знайшла студента на ім’я Антоній Зайонц, 1910 року народження. Виписала номер залікової книжки й передивилася справи випускників. Після таких сумлінних пошуків, які надзвичайно здивували Ґрабського, керівничка повідомила, що пан магістр Антоній Зайонц зі Здолбунова завершив навчання на правничому факультеті рік тому й вирішив пройти безоплатну річну практику в університетському інтендантстві. Аспірант Ґрабський висловив захоплення ретельністю панни Кочур і попрямував до інтендантства, де довідався, що практикант із таким прізвищем уже кілька тижнів працює в Комерційному банку.

Зараз Ґрабський був у цьому банку й стояв, вельми задоволений власними успіхами, біля вікна в коридорі, що провадив до кабінетів банківських юристів. Він знуджено роздивлявся двірника, який розчищав від снігу тротуар перед кондитерською Бенецького, у якій аспірант збирався винагородити себе за власні досягнення кількома тістечками із кремом.

Скрипнули двері, й у коридорі залунали неквапливі кроки. Ґрабський обернувся й побачив, що до нього наближається молодий чоловік у темному костюмі. Він був невисокий, смаглявий, з великими карими очима.

— Ви пан Антоній Зайонц, 1910 року народження? — запитав аспірант.

— Так, це я, — відказав той. — Що трапилося? З ким маю приємність розмовляти?

— Аспірант Валеріан Ґрабський, — поліційне посвідчення справило на Зайонца неабияке враження. — У якій бурсі ви мешкали під час навчання в університеті?

— У «Будинку Техніків» на Іссаковича, — відповів чиновник.

Ґрабський підняв капелюха на прощання й ледь протиснувся повз Зайонца, черкнувши його величезне кругле черево.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

полудень

— Спасибі вам, пане Ґрабський, за інформацію, — сказав Зубик польською, закурюючи улюблену сигару «Патрія». — Цей Зайонц[30] виявився слоном, а слони не лазять готельними ринвами…

Кацнельсон і Ґрабський силувано всміхнулися. Заремба вибухнув гучним і щирим сміхом; і лише Мокк промовчав, не зрозумівши жодного слова із Зубикового жарту.

— Погано, панове, погано, — мовив начальник. — Ці двоє москалів мають алібі, ще один підозрюваний затовстий, щоб займатися акробатикою на даху. — Він перейшов на німецьку. — У сиротинцях і школах теж нічого, про це доповів пан Заремба. А що з нацменшинами, пане Кацнельсон? Є якісь зачіпки?

Герман Кацнельсон скривився, почувши слово