Читати книгу - "Безтілесна людина"

належав, немає ніякої надії. Він у прекрасному стані, пробиває сучасні бронежилети. Хтось зберігав його багато років.

— Той Анрі нічого не забув, Гаррі. Ну, а куди Флей ішов, ви дізнались.

— Так. Він ішов до Анрі…

— Ви хочете сказати, що маєте якусь зачіпку? — широко розплющив очі доктор Фелл.

— Це єдине, що ми маємо, — задоволено відповів Хедлі. — І якщо ця зачіпка протягом кількох годин не дасть ніяких наслідків, то я з'їм свого чемоданчика. Пам'ятаєте, я казав по телефону, що Флей відмовився виступати й пішов минулого вечора з театру? Отож. Мій полісмен у цивільному розмовляв з театральним адміністратором Айзекстайном та акробатом О'Рорком. Цей другий був із Флеєм у ближчих взаєминах, ніж решта. Він приїжджав і до моргу.

Суботнього вечора на Лаймхауз-уей, певна річ, завжди панує пожвавлення. У театрі від першої години дня до одинадцятої ночі йдуть без перерви різноманітні сценки вар'єте, естради й таке інше. А особливо людно ввечері. Перший свій виступ Флей мав розпочати о восьмій п'ятнадцять. Приблизно за п'ять хвилин до цього О'Рорк, який пошкодив руку й виступати не міг, спустився до підвалу викурити сигарету. Там у них вугільна топка водяного опалення. Сомерс занотував розповідь О'Рорка, і той її підписав. Ось вона:

«Причинивши за собою вогнетривкі, оббиті азбестом двері, я почув, наче там хтось ламає тріски. Швидко зійшовши вниз, я побачив, що дверці топки відчинені, а старий Луні трощить сокирою свій реквізит і кидає у вогонь. Я запитав: «Бога ради, Луні, що ти робиш?» — «Знищую свій реквізит, синьйоре Пальяччі, — відповів він. Пальяччі Великий — це моє сценічне ім'я, але Лупі називав мене так завжди. — Моя робота закінчена. Мені він більше не потрібен». У полум'я летіли його вірьовки, пустотілі бамбукові палиці. Я сказав: «Луні, Бога ради, візьми себе в руки! Через кілька хвилин твій вихід, а ти ще не готовий». На це він відповів: «Хіба я не казав, що збираюся відвідати свого брата? Він щось зробить, аби довести нашу давню спільну справу до кінця».

Луні рушив до сходів, а потім різко обернувся. Обличчя в нього було, мов у білого коня з апокаліпсиса (хай мене Бог простить за такі слова). У світлі полум'я вигляд він мав жахливий. Тоді сказав: «У разі, якщо зі мною щось станеться, знайдете мого брата на тій самій вулиці, де мешкаю я. Його дім в іншому місці, але він найняв там кімнату».

В цю хвилину у підвалі з'явився старий Айзекстайн. Він не міг повірити своїм вухам, коли почув, що Луні відмовляється виступати. Вони посварилися. Айзекстайн кричав: «Ви знаєте, що буде, якщо ви не виступите?» А Луні голосом дитини, в якої на руках усі козирі, відповів: «Так, я знаю, що буде». Потім, піднявши капелюха, ввічливо додав: «На добраніч, джентльмени. Я повертаюся до своєї могили», — і, нічого більше не сказавши, пішов сходами нагору».

Хедлі склав аркуша й поклав його у свій чемоданчик.

— Атож, він був непоганим артистом, — промовив доктор Фелл, запалюючи люльку. — Шкода, що братові Анрі довелося… А що було потім?

— Допоможе це нам знайти брата Анрі чи ні, але знайти його тимчасову схованку на Каліостро-стріт ми повинні. — вголос міркував Хедлі. — Постає запитання: куди йшов Флей? Він мешкав у будинку 2–6 на початку Каліостро-стріт, пройшов трохи більше, ніж половину вулиці, й був убитий посеред бруківки, між будинками номер вісімнадцять праворуч і номер двадцять один ліворуч. Я послав Сомерса, щоб він, починаючи з цих номерів і далі, перевернув догори ногами кожен будинок і з'ясував, чи не виявиться там нового, чи підозрілого, чи якогось іншого незвичайного мешканця. Там багато жінок, хазяйок умебльованих кімнат тощо, але це не має значення.

Доктор Фелл, сидячи у великому глибокому кріслі, покуйовдив свій чуб.

— Так. Але я не став би приділяти увагу лише одному кінцю вулиці, — мовив він. — А що як Флей тоді від когось утікав?

— Утікав у глухий кут? — вихопилося в Хедлі.

— Все це не так! — вигукнув доктор Фелл, випроставшись у кріслі. — Ця уявна простота може звести з розуму. Фокус у чотирьох стінах. Потім вулиця. По снігу йде чоловік. Зойк. Якісь слова. Постріл. Свідки обертаються, а вбивці немає. Де він? Може, револьвер пролетів у повітрі, вистрілив Флеєві в спину й відлетів убік?

— Нісенітниця!

— Знаю, що нісенітниця. І все ж таки я запитую, — кивнув головою доктор Фелл. Скинувши з носа окуляри, він затулив очі долонями. — Я запитую: яке відношення все це може мати до Рассел-сквер? Якщо взяти до уваги те, що там усі під підозрою, то чи не можемо ми з декого підозру зняти? Навіть коли в будинку Грімо нам хтось і казав неправду, ніхто з них кольта на середину Каліостро-стріт не кидав.

— Я забув сказати, — саркастично посміхнувся старший інспектор, — що з одного-двох підозру можна було б зняти, якби вбивство на Каліостро-стріт сталося трохи пізніше чи навіть раніше. Флея вбито о десятій двадцять п'ять. Іншими словами, через п'ятнадцять хвилин після Грімо. Брат Анрі передбачив, що ми, як тільки здійметься тривога, пошлемо когось знайти Флея, і він або хтось інший завдяки своєму фокусові із зникненням випередив нас.

— Або хтось інший? — перепитав доктор Фелл. — Цікаво, чому хтось інший?

— Саме це я й хочу з'ясувати, — промовив Хедлі. — П'ятнадцять хвилин після вбивства Грімо! Я вивчаю нові нюанси злочину, Фелле. Якщо бажаєш учинити кілька хитро спланованих убивств, то не конче вчиняти одне, а потім чекати драматичного моменту, щоб учинити друге. Друге вбивство треба вчиняти відразу після першого, поки ніхто, в тім числі й поліція, не може згадати, де, хто й коли був у певний час. Ми можемо це зробити?

— Ну, — буркнув доктор Фелл, щоб не казати, що особисто він зробити цього не може. — Згадати не важко. Спробуймо. Ми прибули до будинку Грімо… Коли?

— Якраз коли Менген вискочив із вікна, тобто не пізніше, ніж через дві хвилини після пострілу. Скажімо, о десятій двадцять. — Хедлі зробив короткий запис на аркуші паперу. — Ми побігли нагору, побачили, що двері замкнені, знайшли плоскогубці й відчинили двері. Минуло, скажімо, ще три хвилини.

— Це не замало? — втрутився Ремпол. — Мені здається, ми метушилися довше.

— Так здається досить часто. Я й сам так думав, коли вів справу «Кінгстонська різня». Пам'ятаєте, Фелле? Тоді один з біса кмітливий убивця посилався на своє алібі, розраховуючи на те, що свідки завжди називають більший проміжок часу. Це тому, що ми лічимо хвилинами, а не секундами. Спробуйте самі. Покладіть на