Читати книгу - "Останній діамант міледі"

різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками чи опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших — автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки — протиставлення світові себе і собі подібних. Без опонента був лише Господь Бог. Він сперечався чи згоджувався із самим собою. Адже сказано у Святому Письмі: «І побачив Він, що то є добре!» Але з чим він порівняв те, що зліпив, аби визначити це як «добре»? Ось у чому питання. Скажи, з ким ти говориш, і я скажу, хто ти… Я віддаю перевагу розмовам із великими світу сього. І мій костюм при цьому не має жодного значення!

Влада помітила, що, жестикулюючи, він вилив трохи вина на свою вишукану білу краватку.

— Зніміть краватку, ви її зовсім зіпсували. Треба замити…

— Га? Так… так… — відгукнувся Дартов і покірно стягнув з шиї краватку. — Можна я запалю?

— Будь ласка. Я відчиню ілюмінатор…

Свіже повітря увірвалося до каюти.

— Вибачте, я вас налякав, — отямився Жан.

— Аніскільки. Я не хотіла вас образити. Костюм у вас просто чудовий! І закінчимо на цьому.

— Закінчимо… — згодився він і схилив голову на груди.

— Вам пора в ліжечко! — посміхнулася вона. — Гадаю, ви сьогодні трохи перебрали і цей бокал був вашою останньою краплею, чи не так? Ідіть до себе! Наскільки я знаю, на вас чекає жінка. До речі, набагато загадковіша, ніж я! Усі тільки про неї й пліткують. Мовляв, то ваша турецька бранка… Ви створили собі демонічний імідж!

— Жінка? — відволікся від своїх думок Дартов. — Так, так, жінка… Я забув… То не жінка…

— Невже — молодий хлопець?! — продовжувала іронізувати Влада.

Дартов підняв на неї свої важкі захмелілі очі, й вона одразу припинила веселитися: щось знайоме і близьке промайнуло у цьому погляді — «що з вашими очима?..»

— Ви кохали коли-небудь? Ви знаєте, що таке кохати порожнечу?! Що ви можете про це знати!!!

Він швидко підвівся й оволодів собою.

— Пробачте. Мені пора. Радий був із вами познайомитися… До речі, Ярик говорив, що у вас дивовижне ім’я, забув, здається…

— Мілена, — підказала Влада і простягнула йому руку. Він потис її, і Владі здалося, що рука потрапила в лещата.

— Добраніч, — попрощався Дартов, — ми ще зустрінемося…

— …у пеклі?

— Це була б чудова зустріч!

Він обережно зачинив за собою двері. Його біла, залита вином краватка лишилася лежати у неї на столі.

* * *

Дартов непевною ходою долав довгий коридор, вкритий червоною килимовою доріжкою. «Ця теж нічого, — міркував він. — Хоча, зрештою… Все — пустеля…»

…Йому завжди усього бракувало, усього здавалося замало. Якби міг, він би проковтнув увесь світ. Але це не врятувало 6 його від запитання — що далі? Він розумів, що ця ненаситна жага — наслідок давньої «дитячої травми», коли від своїх батьків, людей простих (мати та батько працювали на металургійному заводі), почув: «Ти — нікчема! З тебе ніколи нічого не вийде! Не пнися!» З тої пори він постійно намагався довести їм, собі, світові, що він — існує. Фокус із тим давнім віршиком-гімном вдався і дав змогу рушити далі. Але тепер він мріяв зупинитися і розумів, що є лише одне, що здатне дати забуття: ТА жінка…

…Він побачив її в Парижі, у квартирі перекладача Огюстена Флері. Якби не дощ у сутінках, в шурхіт якого так органічно впліталася музика Леграна, що лунала з приймача, якби Огюстен не лишив його самого, вийшовши за чимось в крамницю, якби не дивакувата пристрасть господаря до старовинних канделябрів, які увечері освітлювали помешкання, якби не ще з десяток подібних дрібниць-збігів, що впливають на підсвідомість, — Дартов, можливо, уникнув би тієї хвороби, яка вразила його о пів на дев’яту вечора в самому центрі Парижа восени у вівторок року 1992-го.

Дощ у Парижі… Червоні та сині парасольки, шурхіт шин, шелест плащів, сутінки і музика десь унизу, бузкові плями світла на тротуарах… Він сидів, по плечі втоплений у крісло, і відблиски від десятка свічок грали на вкритих шовком стінах. Дощ у Парижі увечері мав ім’я і обличчя Жака Превера…

«Ти згадай, Барбаро,

Той день, як над Брестом лив дощ, мов з відра,

А ти така чарівна,

Промениста, промокла, щаслива

Під дощем ішла…

Згадай, Барбаро…» —

процитував Дартов і підніс до обличчя келих з бордо: у ньому вмить застрибали пурпурові іскри. Дартов узяв до рук важкий канделябр і вирішив пройтися помешканням. Рушати далі вітальні без супроводу господаря було незручно, але цікавість взяла гору. Дартов відчинив білі двері, що вели до спальної кімнати. Тут також горіла свічка. Вона тьмяно освітлювала лише один кут, і в тому куті він побачив її. Картину. Вона була невеликого розміру, трохи затерта, старовинна, у важкій облупленій рамі. Але усе це не мало значення! На нього дивилася жінка. Її обличчя було таким живим і рухомим, що Дартов мимоволі прислухався — йому здалося, що вона промовляє до нього.

— Прошу?.. — навіть прошепотів він.

Ба більше! Йому здалося, що перед тим як він одчинив двері, ця жінка ходила по кімнаті — шурхотіла своєю сукнею, дзеленчала браслетками та підборами, а тепер миттєво заховалася за раму. Її русяве пасмо, закручене в щільну спіральку, ще тремтіло від протягу над тонкою оголеною шиєю, в очах стрибали зеленкуваті чортенята…

«…Ми обоє — я і ти —

можемо назавжди піти,

можемо все забути,

можемо навіть заснути.

А потім прокинутись і страждати.

І знов заснути.

Марити уві сні про смерть…»

Усе в цей вечір носило ім’я Превера. Дартов стояв перед портретом приголомшений, розчавлений. Видряпати цю жінку із її часу було неможливо…

— Подобається? — почув за своєю спиною голос Огюстена і ледь не впустив на підлогу канделябр.

— Хто вона? — ледь зміг вимовити, ховаючи очі від господаря, ніби той застав його із своєю дружиною.

— Це одна… м-м-м… авантюристка… До речі, її шляхи загубилися десь у вашій країні. Цей портрет подарував мені мій дядечко Антуан. Він, здається, був заскочений ним не менше, ніж ти зараз. Навіть віддав його мені. Аби зовсім не збожеволіти. Дивак Антуан! Усе життя намагається розв’язати таємницю її скарбів, мовляв, діамантові підвіски — до речі, ті самі, про які писав татусь Дюма, — ця жіночка таки вивезла із собою спочатку в Англію, а потім — кудись далі. Він навіть дослідив, що одинадцять камінчиків зареєстровано. Десь лишився ще один. До речі, він, можливо, заліг у вашій дивній країні…

Але Дартова історія із скарбами не зацікавила. Він не