Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

подивилася на Бехіра.

— Можна у вас дещо запитати?

— Авжеж, — кивнув він.

— Чому ви заради нас ризикували своїми життями?

Бехір махнув рукою.

— Ви б вчинили так само.

— У цьому я не впевнена. Просто хочу зрозуміти. Це тому, що ми дивні?

— Так, — просто відповів він. Минуло кілька секунд. Він дивився на дерева, що росли на краю нашої галявини, на їхні стовбури, осяяні багаттям, і чорноту, яка починалася далі. А тоді сказав: — Познайомити вас із сином?

— Авжеж, — кивнула Емма.

Вона підвелася, я та кілька наших зробили так само.

Але Бехір підняв руку.

— На жаль, він сором’язливий. Лише ти, — показав він на Емму, — і ти, — на мене. — А ще той, якого чутно, але не видно.

— Вражає, — зізнався Мілард. — А я ж так старався залишатися непомітним!

Єнох знову сів.

— Чому мене вічно звідусіль витісняють? Від мене що, тхне?

У коло від багаття прослизнула циганка в пишній сукні.

— Поки їх не буде, я погадаю вам по руці й розкажу, що на вас чекає. — Вона повернулася до Горація. — Може, одного дня ти підкориш Кіліманджаро! — І до Бронвін: — А ти вийдеш заміж за багатого й красивого чоловіка!

Бронвін презирливо пирхнула:

— Все життя мріяла.

— Майбутнє — це мій фах, мадам, — сказав Горацій. — Дозвольте я покажу вам, як це робиться!

Ми з Еммою та Мілардом залишили їх і пішли з Бехіром через увесь табір. Біля простенького на вигляд фургона спинилися, він піднявся короткою драбиною і постукав у двері.

— Раді? — тихо покликав він. — Вийди, будь ласка. Тут люди прийшли з тобою побачитися.

Двері прочинилися, й у щілину визирнула жінка.

— Він боїться. Не хоче злазити з крісла. — Вона уважно нас роздивилася, потім відчинила двері ширше й знаком запросила нас увійти. Ми вибралися вгору драбиною й, попригинавши голови, зайшли в тісну, але затишну кімнатку, що здавалася вітальнею, спальнею і кухнею водночас. Під вузеньким вікном стояли ліжко, стіл і стілець, а також маленька пічка, труба якої виходила в отвір у даху. Тут було все для того, щоб мати змогу тижнями чи навіть місяцями самодостатньо жити в дорозі.

У єдиному кріслі сидів хлопчик. На колінах у нього лежала труба. Я зрозумів, що вже бачив, як він грає на ній у циганському дитячому оркестрі. То був Бехірів син, а жінка була його дружиною.

— Раді, роззуйся, — сказала вона.

Хлопчик не відводив погляду від підлоги.

— А це обов’язково? — спитав він.

— Так, — кивнув Бехір.

Хлопчик стягнув з себе один черевик, потім другий. На мить я не повірив власним очам: у черевиках нічого не було. Здавалося, що в нього немає ніг. Та все ж він не без зусиль скинув черевики, отже, на чомусь-таки вони мусили триматися. Потім Бехір попросив його встати, й хлопчик знехотя зісковзнув з крісла та встав. Скидалося на те, що він левітує. Порожні холоші його штанів зависли на висоті кількох дюймів над підлогою.

— Він почав зникати кілька місяців тому, — пояснила жінка. — Спочатку пальці на ногах. Потім п’яти. А потім і решта, обидві ступні. Я йому різні настоянки давала й зілля, але нічого не допомагає.

Отож ноги в нього таки були — невидимі.

— Ми не знаємо, що робити, — сказав Бехір. — Але я подумав, може, серед вас є цілитель…

— Те, що в нього, зціленню не підлягає, — мовив Мілард, і на звук його голосу, який линув нізвідки, хлопчик сіпнув головою. — Ми з ним схожі. Зі мною сталося те саме ще в дитинстві. Я не народився невидимим. Це відбувалося поступово.

— А хто це говорить? — спитав хлопчик.

Мілард узяв шарф, що лежав на краю ліжка, й притулив його до обличчя. На шарфі проступили обриси носа, лоба й рота.

— Ось я, — сказав він і рушив у бік хлопчика. — Не бійся.

Ми дивилися, як хлопчик підняв руку, торкнувся Мілардової щоки, потім лоба, потім волосся (уявляти, якого воно кольору й з якою зачіскою, мені ніколи не спадало на думку), і навіть смикнув за нього, легенько, наче перевіряючи на справжність.

— Ти тут. — І очі в хлопчика засяяли від такої дивовижі. — Ти справді тут!

— І ти нікуди не зникнеш, навіть коли станеш невидимим, — сказав Мілард. — От побачиш. Це не боляче.

Хлопчик усміхнувся, і від цього коліна в жінки підкосилися і вона мусила спертися на Бехіра.

— Хай тебе Бог благословить, — зі сльозами на очах сказала вона Міларду. — Хай Бог благословить.

Мілард сів біля зниклих ніг Раді.

— Хлопче, тобі нема чого боятися. Насправді, коли звикнеш бути невидимим, я думаю, ти побачиш, що в цьому є багато переваг…

І коли він став їх перелічувати, Бехір пішов до дверей та кивнув нам з Еммою.

— Залишмо їх, — сказав він. — Їм є про що поговорити.

Ми залишили Міларда наодинці з хлопчиком і його мамою. А вже повернувшись до багаття, побачили, що майже всі: дивні діти й цигани — скупчилися довкола Горація. Він стояв на пеньку перед приголомшеною ворожкою, заплющивши очі й тримаючи руку в неї на голові. Здавалося, він переказує сон, який бачить:

— …і онук вашого онука буде пілотом велетенського корабля, який курсуватиме між Землею та Місяцем, як омнібус, і на Місяці в нього буде маленький будиночок, і за цей будиночок він не встигатиме вчасно сплачувати кредит, і доведеться брати пожильців, а серед них буде вродлива жінка, до якої в нього спалахне дуже сильне місячне кохання, а це не зовсім те саме, що земне кохання, бо є різниця в силі тяжіння…

Ми спостерігали за цим усім, стоячи на краю юрби.

— Він серйозно? — спитав я в Емми.

— Можливо, — відповіла вона. — А може, просто розважається.

— А чому він нам не може отак віщувати майбутнє?

Емма знизала плечима.

— Горацієві здібності часом доводять до сказу своєю непрактичністю. Незнайомим людям він може цілі бобіни віщувань намотувати, а для нас нічого не бачить. Таке враження, що чим краще він до когось ставиться, тим менше бачить. Емоції затьмарюють йому бачення.

— Як і нам усім, — пролунав голос у нас за спинами. Ми розвернулися й побачили Єноха. — І сподіваюся, що ти, люба Еммо, не надто відволікаєш американця. Важко пильнувати порожняків, коли в тебе у вусі жіночий язичок.

— Фу, не кажи гидоти! — обурилася Емма.

— Забити на Чуття я не можу, навіть якби хотів. — Хоча паскудного відчуття, що Єнох ревнує, я б таки волів не помічати.

— То розкажіть про вашу таємну здибанку, — попросив Єнох. — Цигани захистили нас, бо існує якийсь старий запорошений