Читати книгу - "В сталевих грозах"

Ми передали, що слід було передати, і притьмом залишили за собою це чортове місце.

Ледве ми добігли до плиткої підхідної траншеї, як між нами спалахнув перший залп шрапнелі. Тому, що йшов переді мною, куля пробила кистьовий суглоб, з якого цівкою порснула кров. Він захитався і хотів лягти на бік. Я схопив його за руку, шарпнув, незважаючи на стогін, догори й відпустив щойно коло санітарного бліндажа біля штольні командира бойового загону.

В обох ярах діялися страшні речі. Ми сильно захекалися. Найгіршим шматком була долинка, в яку ми потрапили і де невпинно спалахували шрапнель та легкі снаряди. Бух! Бух! Летів навколо залізний вихор, сіючи в темряві дощ іскор. Гуууух! Ще один залп! Мені перехопило подих, бо за мить перед тим з усе пронизливішого реву я раптом зрозумів, що траєкторія цього снаряду закінчиться просто переді мною. І ось коло моїх стіп уже гаратнув важкий струс, здіймаючи сніп м'яких грудок глини. І саме цей снаряд не вибухнув!

Всюди крізь ніч і вогонь квапилися загони, які заміняли та яких заміняли, почасти геть дезорієнтовані, стогнучи від збудження й виснаження; серед цього лунали вигуки, накази і — в одноманітнім повторі — протяглі крики поранених, що кликали на допомогу, загублені в безмірі вирв. На ходу я показував дорогу заблуклим, погрожував іншим, які хотіли прилягти, невпинно вигукував моє ім'я, щоб утримати всіх разом, і так якимось дивом довів чоту до Комбля.

А звідти нам ще довелось марширувати через Саллі і Гувернеман-Ферм до Еннуйського лісу, де мали стати на бівуак. Щойно тепер далося взнаки усе наше виснаження. Понуро похнюпивши голови, ми чвалали вздовж шляху, часто нас відтісняли на узбіччя автомобілі та колони з боєприпасами. У хворобливій дратівливості я був переконаний, що машини, які торохтіли мимо, зумисно так різко відтісняють нас, і не раз зненацька заставав свою руку на руків'ї пістолета.

А після цього маршу треба було ще й розбити шатра, й тільки тоді ми нарешті змогли кинутись на тверду землю. В часі нашого перебування в цьому лісовому таборі йшли страшенні зливи. Солома в шатрах зогнила, й багато хто захворів. Ми, п'ятеро командирів чот, мало зважали на цю мокрінь і вечорами сиділи на наших скринях в шатрі за кількома роздобутими десь череватими пляшками. Червоне вино в таких таборах — справжні ліки.

В один з цих вечорів гвардія в контрнаступі штурмувала село Морепа. Доки обидві артилерії на розлогих площинах лютували одна проти одної, вдарила несамовита гроза, так ніби в гомерівській битві богів і людей заколот землі змагався з гнівом небес.

Через три дні ми знову відійшли в Комбль, де з ротою зайняли чотири невеличкі погреби. Зведені з крейдяних брил, вузькі, довгі, з бочкуватими склепіннями, вони обіцяли безпеку. Виглядало на те, що належали вони якомусь винареві — принаймні, так я пояснив собі ту обставину, що облаштовані вони були невеличкими, видовбаними в мурах камінами. Виставивши пости, ми розпростерлись на численних матрацах, які позносили сюди наші попередники.

Першого ранку все було відносно спокійно. Відтак я вирушив на невеличку прогулянку спустошеними садами, плюндруючи обвішані пресмачними персиками шпалери. Блукаючи отак, я забрів у якийсь оточений високим живоплотом будинок, в якому колись жив, мабуть, якийсь великий замилуванець гарних старих речей. На стінах у кімнатах висіла ціла колекція мальованих тарелів, потирів для свяченої води, мідьоритів і різьблених дерев'яних образів. У великих шафах громадилася стара порцеляна, на підлозі були розкидані крихітні книжечки в шкіряних оправах, серед них і чарівне давнє видання Дон Кіхота. І всі ці скарби лежали тут на поталу. Залюбки я прихопив би щось на памятку, ось тільки був би тоді, як той Робінзон із золотим зливком; тут ці речі нічого не вартували. Так на одній мануфактурі ниділи великі сувої першорядного шовку, і ніхто не звертав на них ані найменшої уваги. Коли подумаєш про розжарені шлюзи під Фрежікюр-Ферм, які замикали цю місцевість, відразу відмовишся від будь-якої зайвої ноші.

Коли я дійшов до домівки, люди, повернувшись з подібних виправ садами, зготували з м'ясних консервів, картоплі, гороху, моркви, артишоків і ще всілякої іншої ярини таке вариво, що в ньому ложка сторчма стояла. Під час обіду в наш будинок і ще три поблизу влучили снаряди, втім, анітрохи нас не потурбувавши. Надто ми вже притупилися від надміру вражень. В цьому будинку, мабуть, розігралась якась кривава драма, бо з купи уламків у середній кімнаті стримів грубо збитий хрест з низкою видряпаних на ньому імен. Наступного полудня я приніс з дому колекціонера порцеляни зшиток ілюстрованих додатків до «Петі Журналь»; а тоді засів в одній неушкодженій кімнаті, запалив у каміні уламками меблів і взявся читати. Часто недовірливо махав головою, бо до рук мені потрапили числа з часів афери Фашода[17]. Доки я читав, коло нашого будинку в рівномірних проміжках гехнуло чотири рази. Десь коло сьомої я перегорнув останню сторінку й пішов до сіней перед входом до льоху, де бійці на невеличкій плиті готували вечерю.

Щойно я опинився серед них, як за вхідними дверима пролунав різкий вибух, і в ту ж таки мить я відчув сильний удар у ліву гомілку. З прадавнім вигуком воїна: «От тобі й маєш!» я, не випускаючи з рота люльки, застрибнув сходами в льох.

Негайно засвітили свічку й оглянули рану. Я, як завжди в таких випадках, діждався, дивлячись у стелю, звіту, бо самому не дуже хочеться дивитися. В гамаші зяяла дірка з нерівними краями, з якої на підлогу дзюркотів тоненький струмінчик. З іншого боку напинався круглуватий виступ шрапнельної кульки, що загрузла під шкірою.

Отож, діагноз поставити було неважко — типове поранення, здатне забезпечити відпустку додому: не надто легке, але й не особливо важке. Втім, то було остання нагода зачепитися за можливість потрапити до Німеччини. В цьому пораненні було щось вельми мудроване, бо шрапнель розірвалася на землі за цегляним муром, що оточував наше подвір'я. І от в цьому мурі снаряд вибив круглий отвір, перед яким стояла кадка з олеандром. Тобто моя куля пролетіла спершу крізь діру від снаряда, потім крізь олеандрове листя, тоді перетнула ціле подвір'я, пробила вхідні двері, і в сінях, з-поміж багатьох ніг, які там стовбичили, вибрала саме мою ногу.

Наклавши тимчасову перев'язку, товариші перенесли мене через обстрілювану вулицю в катакомби й відразу поклали на операційний стіл. Лейтенант Ветьє, що приспів на допомогу, тримав мені голову, а наш головний штабний лікар скальпелем і ножицями видобув шрапнельну кульку, привітавши мене,