Читати книгу - "Мертві квіти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стас вiдкинувся на подушку i довго лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю. У головi все перекидалося, наче отi руки-ноги. Що це? Звiдки звалилося воно на його бiдну голову у такий момент?
Але хiба можна таке надумати?
Скочивши з лiжка, Стас поставив стiлець навпроти i вирячився на килим. Усi «веселi картинки» наче зникли — полишалися лише пелюстки загадкової форми, серед яких надзвичайно важко вiдшукувалися тi, що нагадували обличчя, ноги, голови i все решта. I зараз пiд таким кутом огляду зовсiм не були схожi на них. Тiльки клаповухий пес ще якось нагадував самого себе.
Стас лiг. Персонажi одразу почали вимальовуватися. I очi почали шукати ще нижче. Це був останнiй, найнижчий вiзерунок у низцi. Студенти позаминулого столiття. Тi, що не знати, б'ються чи розважаються. Напевно, воно так i було насправдi, адже в усьому, що вище, Стас не помилився. I бiдному Богдановi довелося знову згадувати.
— Я тут на кухню виходив, — скрипiв вiн, пояснюючи своє довге мовчання. — Мої вже сплять. Ну, чого тобi ще? Слухай, може бери пляшку та й приходь… Однаково нiч пропала! I дешевше буде, бо всi грошi проговориш.
— Вибач, ще тiльки одне, — попросив Стас. — Може, я не дуже зрозумiло висловлюватимуся, але… Спробуй «врубатися».
Стас як мiг розповiдав про тих двох, останнiх, описуючи тi чи iншi деталi, намагаючись навiяти йому вiдповiднi асоцiацiї. Нагiрний думав i так, i сяк, але не мiг збагнути.
— Ну, гаразд, — запропонував Стас. — Давай тодi iнакше. Пройдемося по останнiх ваших смертних випадках у зворотнiй хронологiчнiй послiдовностi. Ну, наприклад, iндiанець. Так?
— Ну…
— Перед ним мужик у кошлатiй шапцi, якого вкусив пес i той помер вiд сказу. Правильно?
— Ну…
— А мiж ними нiкого не було?
— А що, треба?! — здивувався Нагiрний. — Ми i вiд них двох ще досi чухаємось, хоч i нi грама не виннi.
— Гаразд, — згодився Стас. — А ще перед цим призовники iз Закарпаття. Так?
— Ну так, так! — не витримав Нагiрний. — До чого ти хилиш?
— А тепер пiди ще далi — хто перед ними? Якi нестандартнi смертнi випадки були перед цим?
— Онкологiчна хвора померла, — без особливих зусиль згадав Нагiрний. — Рак шлунку. Мала померти.
— Точно? — запитав Стас.
— Точнiше не буває. А ще перед цим також онкологiя. Рак легень.
— А ще?
— А ще — пiдеш завтра до оргметоду i шукатимеш сам. Я що тобi — комп'ютер? То ти iдеш з пляшкою? Менi яєчню смажити?
— Нi, не той настрiй, — пробурмотiв Стас. — Iншим разом.
Вiн ще ставив питання, сподiваючись-таки витягти на свiтло щось корисне для себе, але нiчого бiльше зв'язати не вдавалося. Студенти залишилися за завiсою таємничостi. Але про сон тепер можна забути. I Стас полiз у зворотному напрямку — догори, щоправда, спочатку не по килимi, лише у власнiй пам'ятi. А вона чiтко вказувала, що пiсля «iндiанця» була… панi Мурашевич, смерть якої вдягла на нього ярмо, котре поки що вiн не в силах скинути остаточно. Мiж «iндiанцем» i нею не трапилося нiчого!
Очi пiднялися до килима, i у наступному вiзерунку, тому, що розташувався вище iндiанця, окреслилося знайоме старече обличчя з дещо кривуватим довгим носом, який був схожий на її справжнiй нiс.
Що ж це вiдбувалося?!
Стас витрiщався на килим, намагаючись у хитромудрих вiзерунках знайти ще якiсь докази, що цiєю старою була саме Неонiла Йосипiвна, нинi покiйна. Це не вдавалося, адже знав вiн про неї дуже мало, а з усього, намальованого поруч з нею у межах одного вiзерунку, розрiзнялося лише «ескiмо» на паличцi, та й то окремо вiд її образу.
Дзвонити Нагiрному Стас не наважився. Та й що такого він мiг знати про обставини її смертi, не вiдоме Стасовi? Але зупинитися на цiй точцi було важко. Щось незрозумiле наче потрапило до його рук i почало розкручуватися стрiчкою, вiдкриваючи дивнi й ще бiльш не зрозумiлi речi. Хотiлося йти до кiнця.
Оленка вже спала. Це вiдчулося по iнтонацiї її голосу.
— Що сталося? — злякано запитала вона.
— Нiчого аж такого, — вiдповiв Стас. — Але мушу дещо запитати, просто зараз. Ти можеш менi допомогти. Розповiси менi про твою Йосипiвну. Щось особливе. Характерне. Це має значення.
Вона якийсь час збиралася з думками, а потiм промовила:
— Ну, це ще я її не знала. Розказують, вона народила дитину вже у пiзньому вiцi. Не знаю коли, але була у лiтах. I дитина ця померла.
— Як померла? Пiд час пологiв?
— Здається, нi… Я не впевнена. Кажуть, просто померла, як дитина.
Вона ще пiвгодини розповiдала усе, що знала, але все решта нiяк не клеїлося до вiзерунка на килимi. I тодi Стас, вiдчуваючи себе зовсiм нiяково, запитав:
— А морозиво вона полюбляла їсти?
— Морозиво?! — здивувалася Оленка. — А чого раптом ти питаєш?
— Подумай, — попросив Стас. — Це має значення. Згадай.
— Та нi, морозиво я полюбляю, а Йосипiвна… Нiколи. Я й не пропонувала, знала, що не любить.
От, лише дурно розбудив. I раптом здогадка блискавкою увiйшла у належне мiсце. До чого тут морозиво! Усе полягало у фiгурi старої! Неприродно зламана посерединi. Якраз на межi грудної клiтки й живота. Саме туди припав удар невiдомого авто. Чого iще хотiти!
Це була однозначно Неонiла Мурашевич, наступна пiсля «iндiанця».
I тепер Стас чiтко бачив перед собою низку iлюстацiй, зображених на килимi. Вони означали конкретних людей, якi померли, а точнiше загинули одне за одним при доволi неординарних обставинах. У напрямку минулого йому вдалося дiйти майже до кiнця i нерозгаданою залишилася тiльки одна. А що ж у протилежному напрямку? Адже зображення старої з кривим носом нiяк не останнє!
У грудях замлоїло так, наче за чудернацькими вiзерунками старого килима дiйсно можна було визначити майбутнє. Вiн пiдняв голову. Дивно, але три верхнi квiтки, що залишалися у цьому ланцюжку до кiнця килима, вiн нiколи не роздивлявся. Ще нiколи. А може вони нiчого не означають?
Наступний пiсля старої вiзерунок спочатку не викликав жодних асоцiацiй. Просто пелюстки рiзної форми i все. Та варто було перегрупувати уяву, з нього утворилася дiвчинка з бiлявим волоссям. Червонi ж цяточки, якi вона несла перед собою на простягнутих руках, одразу стали суницями. Щоправда, обличчя її не мiстило жодної риси, наче невiдомий художник забув його домалювати, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертві квіти», після закриття браузера.