Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

class="p1">— Мають і відішлють, — запевнив я. — А якщо ти наважишся на щось дурне й зухвале, перетвориш паскудну ситуацію на ще гіршу.

— Ми могли б утекти. Нас не зловили б. Якщо ми зуміли потай робити те... те, що ми робили... гадаю, я впорався б і з тим, щоби нишком чкурнути в Колорадо з моєю дівчиною.

— Не впорався б, — сказав я, — бо ти не маєш грошей. Гроші ладнають усе, так він каже. Ну, а я скажу інакше: безгрошів’я псує все. Я це добре розумію, і Шеннон швидко зрозуміє також. Наразі їй треба виносити дитину...

— Навіщо, якщо вони збираються її комусь віддати!

— Це не впливає на почуття жінок, котрі виношують у себе в череві дитя. Дитя робить їх мудрими в таких сенсах, яких чоловікам ніколи не зрозуміти. Я аніскільки не втратив поваги ні до тебе, ні до неї тільки через те, що вона завагітніла — ви тут не перші й не останні, навіть якщо б сам містер Всевишній і Всемогутній мав на увазі, ніби вона мусить користатися тим, що в неї між ногами, лише у ватерклозеті. Але якби ти покликав дівчину на п’ятому місяці вагітності тікати разом з тобою... і вона погодилась... я перестав би поважати вас обох.

— Що ти розумієш? — промовив він з безмірним презирством. — Ти навіть горло не зумів перерізати без того, щоб не утворити з цього гармидеру.

Мені мову заціпило. Він це побачив і полишив мене в такому стані.

* * * * *

Наступного дня він без жодних дискусій вирушив до школи, хоча й не було вже там його милої. Либонь, тому що я дозволив йому взяти пікап. Будь-який хлопець не відмовиться від поїздки за кермом, якщо почав водити машину тільки недавно. Проте, звісно ж, новизна швидко зношується. Всяка новизна швидко витирається, і зазвичай це не забирає багато часу. Те, що ховається під нею, найчастіше сіре та обшарпане. Як пацюча шкурка.

Щойно він від’їхав, я пішов до кухні. Там я зсипав з жерстяних коробок цукор, борошно і сіль та погрібся в них. Не знайшлося нічого. Я пішов у спальню, де обшукав її одяг. Не знайшов нічого. Я зазирав досередини її взуття, і там не було нічого. Але кожного разу, як я нічого не знаходив, в мені зростала впевненість, що десь щось мусить-таки бути.

Я мав роботу на городі, але замість того, щоб займатися нею, я пішов за корівник, туди, де раніше зяяв старий колодязь. Поверх нього тепер уже ріс бур’ян: відьмина трава[38] та змарнілий осінній золотарник. Там, унизу, була похована Елфіс, і Арлетт також. Арлетт із зсунутим набік обличчям. Арлетт з її клоунською усмішкою. Арлетт у своєму чепчику.

— Ну, де вони, ти, вперта курво? — спитав я в неї. — Де ти їх заховала?

Я намагався спустошити собі розум, так радив мені робити батько, коли я забував, де поклав якийсь інструмент або одну з моїх дорогоцінних книжок. Невдовзі я повернувся в хату, знову пішов у спальню, знову підійшов до шафи. Там на верхній полиці стояло дві шабатурки на капелюхи. У першій я не знайшов нічого, окрім капелюшка — того білого, що вона вдягала його до церкви (коли завдавала собі клопоту туди піти, що траплялося приблизно раз на місяць). Капелюх у другій шабатурці був червоний, і я ніколи не бачив її в ньому. На мій погляд він годився б якійсь хвойді. За його внутрішньою атласною стрічкою знайшлися складені в крихітні, не більші за пігулки, квадратики дві 20-доларові банкноти. Тепер, сидячи у цьому дешевому готельному номері, слухаючи, як у стінах шарудять і шмигають пацюки (так, мої старі друзі тут) я кажу вам, що ті дві 20-доларові банкноти стали печаткою на підтвердження мого прокляття.

* * * * *

Бо їх було замало. Ви ж це розумієте, хіба ні? Звісно, що розумієте. Не потрібно бути спеціалістом з триггерономії, аби зрозуміти, що треба до сорока додати тридцять п’ять, щоб отримати 75. Зовсім на вигляд небагато, чи не так? Але в ті часи за тридцять п’ять доларів ви могли накупити собі їжі на два місяці, або не нового, але доброго реманенту в кузні Ларса Ольсена. Ви могли купити квиток на потяг аж до самого Сакраменто[39]... як я іноді шкодую, що цього не зробив.

35.

Атож, іноді, коли я лежу вночі в ліжку, я буквально бачу цю цифру. Вона спалахує червоним світлом, як попередження, що застерігає на дорозі від потяга, який наближається. Я все одно намагався перейти колії, і той потяг мене переїхав. Як кожен з нас має всередині себе Підступника, так само кожен має і свого Безумця. Отож, у ті ночі, коли я не можу заснути через блимання червоної цифри, бо вона не дозволяє мені спати, мій Безумець каже мені, що все це було змовою: Коттері, Стоппенгаузер і той крючкодер Фаррингтонів — усі вони діяли узгоджено.

Я-то розумію, звісно (принаймні при світлі дня), що відбувалося насправді. Коттері й містер юрист Лестер могли мати розмову зі Стоппенгаузером пізніше — вже після того, що я наробив, — але, будьмо тверезі, все починалося насправді невинно; насправді Стоппенгаузер намагався мені всіляко допомогти... не забуваючи, ясна річ, робити маленький бізнес на користь свого «Хоум Банк & Траст». Проте, коли Гарл або Лестер — або обидва разом — уздріли можливість, вони нею скористалися.

Підступник і пальцем не кивнув: як вам це подобається? На той час я мало на що зважав, бо на той час я вже втратив сина, і знаєте, кого я в цім насправді звинувачую?

Арлетт.

Так.

Бо це вона сховала ті дві банкноти у червоному капелюшку, щоб я їх знайшов. А чи ви второпали, наскільки не по-людськи розумною була ця її хитрість? Бо ж не ті 40 доларів мене уколошкали; це зробили ті гроші, що лежали між цими й тими, які вимагав від мене Коттері на вчительку для його вагітної дочки; тими, які він бажав сплатити за її навчання латині і поглиблення знань з триггерономії.

35, 35, 35.

* * * * *

Про гроші, які він вимагав для тієї вчительки, я думав упродовж усього робочого тижня, а також усю неділю. Подеколи я діставав ті дві банкноти — я їх розігнув, але пружки все одно залишалися — і роздивлявся на них. Надвечір