Читати книгу - "Vita Nostra"

хвилин. Кивнув секретарці, відконвоював Сашку вздовж коридором, сходами нагору й ще одними сходами — в хол, де під покровом гігантського вершника сидів Костя. А більше у величезному приміщенні, як не крути головою, не було нікого. Навіть будка вахтерки була порожня.

— Іди й берися до роботи, — сказав Портнов, звертаючись до Сашки, але дивлячись на Костю. — Перед тобою просто непочатий край, гора, море роботи. Я б на твоєму місці не витрачав дорогоцінного часу на дурниці.

— До побачення, — попрощалася Сашка.

Портнов гостро глянув на неї поверх окулярів.

Гмикнув. Вийшов. Сашка тільки тепер відчула, як стомилася. І як відтягує плече клята сумка. І як хочеться просто лягти, заплющити очі й ні про що не думати.

Вона сіла поряд із Костею на гранітний постамент і притулилася спиною до бронзового копита.

— Я ось чого не можу зрозуміти, — сказав Костя замислено. — Ця штукенція, кінь тобто, вона ж у жодні двері не влізе. Виходить, спочатку збудували пам’ятник, а вже потім довкола нього інститут… Як це може бути?

Сашка мовчки помотала головою.

— Чого він од тебе хотів? — запитав Костя на тон нижче.

Сашка витягла з сумки свій новий підручник. Яскраво-червоний. Потертий.

— Це що? — запитав Костя.

Сашка розгорнула книжку. Ні передмови, ні авторів, ні бодай якихось пояснень. «Вправи, перший щабель».

— Уже легше, — сказав Костя. — Принаймні слова знайомі.

«Номер один. Уявіть сферу, зовнішня поверхня якої червона, а внутрішня — біла. Не порушуючи цілісності, подумки деформуйте сферу таким чином, щоб зовнішня поверхня виявилася всередині, а внутрішня — зовні…»

— Як? — безпорадно запитала Сашка.

Костя взяв у неї книжку. Пробіг очима. Повернув.

— У тебе вдома все гаразд?

Це запитання, таке двозначне й таке точне, розсмішило її, незважаючи на втому.

— У мене всі вдома. Так. Якщо ти це мав на увазі.

* * *

Лив дощ. Вода шелестіла в стічних трубах. Сашка перепорпала валізу й зрозуміла раптом, що приїхала на навчання влітку, в джинсах і футболці, а купа одягу, яку запихала до валізи мама (всупереч гучним Сашчиним протестам), купа, що здавалася громіздкою і непотрібною, не тільки необхідна, а навіть слабенька перед близькими вже холодами.

Куртка. Вовняний светр і ще один, наполовину вовняний. Плетені шкарпетки. Тонкі рейтузи, щоб натягати на колготки. Незважаючи на заклеєні вікна, в общазі було промозкло й холодно; знову відключили гарячу воду. Митися доводилося в тазах, а воду гріти на кухні у великій каструлі. Білизна на холодних трубах не висихала не те що за ніч, а навіть за добу.

«Уявіть дві сфери більшого й меншого діаметра. Подумки розмістіть першу всередині другої за умови, щоб діаметр обох сфер не змінився…»

Робити ці вправи виявилося ще гірше, ніж читати безглузді параграфи й учити напам’ять нісенітницю. Портнов роздав задачники всій групі «А», ще за день — групі «Б». Крім того, кожному першокурсникові дістався новий текстовий модуль із цифрою «два» на обкладинці, щодня доводилося читати й учити параграфи. Англійська, історія, філософія — усе летіло шкереберть, на все бракувало часу. Тільки фізкультура, де добрий Дім Дімич замість кросів і нормативів пропонував першокурсникам баскетбол, волейбол і спортивні танці, була проблиском світла в шпарині бетонної стіни зубріння.

Контрольний Сашчин день — субота — наближався невблаганно, з п’яти вправ вона сяк-так навчилася робити дві. Заплющуючи очі перед тим, як заснути, вона бачила в темряві всі ці сфери, спіралі, труби, котрі ніяк не бажали прослизати крізь інші, меншого діаметра. Від вправ свербіли очні яблука й дерло в горлянці.

— Саня, ми тут мужиків посилаємо по горілку, — повідомила Оксана, повертаючись із кухні. — Давай грошики, й тебе візьмемо до спілки. Бо вже задубла зовсім.

— Я не п’ю горілки.

— Ну, розведеш пепсі-колою.

— Слухай, мені завтра п’ять вправ здавати, а я…

— Від роботи коні дохнуть. Уночі довчиш. Пішли до нас, грітися будемо!

Сашка завагалася.

— А можна, я Коженникова приведу?

— Приводь! Тільки нехай щось прихопить із їдла там, із випивки. Ми на кухні другого поверху, велкам!

Ліза сиділа за письмовим столом перед розгорнутим задачником. Очі її, не відриваючись, дивилися в одну точку. Можливо, цієї самої миті вона вивертала навиворіт уявні сфери.

А може, пригадувала щось. Сашка не зважувалася з нею говорити звідтоді, як наново здобула мову.

Костя, застуджений і млявий, опирався недовго. Його сусіди-другокурсники пиячили десь у своїй компанії, в тумбочці одного з них знайшлася банка кильок у томаті.

— Я Захарові потім віддам, — пообіцяв Костя чи то Сашці, чи самому собі. — Пішли.

На кухні було задимлено й навіть спекотно.

— Група «А» прийшла! — гукнула Оксана, підхоплюючи зі столу два чистих пластикових стаканчики. — За вічну дружбу між нашими групами, першими літерами алфавіту!

Костя випив півсклянки горілки й так посоловів, що відразу зажадав добавки. Банку кильок розкраяли іржавим консервним ножем, і вона пішла по руках: алюмінієвою ложкою виловлювали здохлих рибок із глибини криваво-червоного соусу, викладали на товсті скиби житнього хліба, підлива розтікалася багряною калюжею, банку передавали далі. Сашка й Костя спорудили собі по бутерброду й сіли на ледь теплу батарею. Сашка відшукала на столі пляшку з пепсі-колою та розвела горілку в своїй склянці: вийшло солодке, в міру алкогольне пійло.

— Не жалкую, що живу я часто з ким попало, тільки знаю, що в один з найкращих днів… — красиво й надривно співав хлопець із групи «Б». Сашка знала, що його звуть Антоном, а прізвища ніяк не могла запам’ятати.

Її повело.

У теплій кухні, з килькою в зубах, у клубах сигаретного диму, вона відчула себе вільною. І відповідно, щасливою.

Костина рука опустилася їй на плече.

— Усе повернеться! — незлагодженими голосами співали дівчата. — Неодмінно ще повернеться! І природа! Й погода, і друзів тепло!

Сашка обійняла Костю щосили. Зараз це була найближча їй людина. Ближча за маму. Бо маму вже соромно так обіймати, а в Кості дужі руки з великими долонями й ребра відчуваються крізь светр. Сашка згадала, як ще рік тому мріяла сидіти ось так, у компанії, поруч із хлопцем, обіймати його, пити з пластикового стаканчика й співати, сміятися…

— Люди! — гукнув хтось, влітаючи в кухню. — У душовій гарячу воду дали!

«Люди» відгукнулися радісним ревінням, немов юрба вболівальників на стадіоні. Костя нахилився до Сашки й поцілував її в губи. Вона спробувала ухилитися — їй першої хвилини було неприємно, — але потім впокорилась.

А ще за хвилину зрозуміла, що їй подобається.

— Ти що, ні з ким не цілувалася?!

Сашка хотіла сказати, що вона виродок серед дівчат, який золоте отроцтво провів за письмовим столом, але не змогла.