Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

— І війни за неї?

— Стривайте. Добру їжу, гарний дім, автомобіль, радість у сім'ї — і війни за це своє щастя! Так, війни!

— І ще він хоче, щоб інакомислячі сиділи в таборах? Якщо одне випливає неминуче з другого, значить, щось неправильне у вашому щасті, бо щастя, яке досягають таким способом, уже не може бути, на мій погляд, чистим. Я, може, дивлюся на речі інакше, ніж ви. Мабуть, з вашого погляду мета виправдовує засоби. Те ж саме проповідували ієзуїти.

— Ви, як пастор, очевидно, не піддаєте ревізії весь розвиток християнства? Чи ви все-таки дозволяєте собі піддавати остракізму окремі періоди в розвитку християнського вчення? Зокрема, інквізицію?

— Я знаю, що вам відповісти. Звичайно, інквізиція була в історії християнства. Між іншим, на мій погляд, падіння іспанців як нації було пов'язане з тим, що вони підмінили мету засобом. Інквізиція, яку спершу було введено як засіб очищення віри, поступово перетворилася в самоціль. Тобто саме очищення, саме аутодафе, сама ця жорстокість, саме це переслідування інакомислячих, яке спочатку замишлялося як очищення вірою, згодом почало ставити перед собою зло як самоціль.

— Ясно. Скажіть, а часто в історії християнства інакомислячих знищувала церква заради того, звісно, щоб решті пастви жилося краще?

— Я вас зрозумів. Знищували, як правило, єретиків. А всі єресі в історії християнства — суть бунти, які грунтувалися на матеріальному інтересі. Всі єресі в християнстві проповідують ідею нерівності, тоді як Христос проповідував ідею рівності. Переважна більшість єресей в історії християнства базувалася на тому, що багатий не рівний бідному, що бідний має знищувати багатого або ж стати багатим і сісти на його місце, тим часом як ідея Христа полягала в тому, що немає в принципі різниці між людиною і людиною і що багатство таке ж скороминуще, як і бідність. Тоді як Христос намагався умиротворити людей, всі єресі закликали до крові. Між іншим, ідея зла — це, як правило, ознака єретичних вчень, і церква змушена була виступати проти єресей, щоб не вводити насильства в моральний кодекс християнства.

— Правильно. Але, виступаючи проти єресі, яка передбачала насильство, церква допускала насильство?

— Допускала, але не робила його метою і не виправдувала його в принципі.

— Насильство проти єресі допускалося протягом, по-моєму, восьми-дев'яти століть. Хіба не так? Отже, вісімсот-дев'ятсот років насилували заради того, щоб викорінити насильство. Ми прийшли до влади в 1933 році. Чого ж ви хочете від нас? За одинадцять років ми ліквідували безробіття, за одинадцять років ми нагодували всіх німців, так, насилуючи інакомислячих! А ви заважаєте нам — словами! Та якщо ви такий переконаний противник нашого режиму, чи не було б для вас доцільнішим спиратися на матеріальне, а не на духовне? Зокрема, спробувати організувати якусь антидержавну групу серед своїх прихожан і працювати проти нас? Листівками, саботажем, диверсіями, збройними виступами проти деяких представників влади?

— Ні, я ніколи не став би на цей шлях з тієї простої причини… не тому, що я боюсь чогось… Просто цей шлях здається мені в принципі неприйнятним, бо, коли я почну проти вас застосовувати ваші методи, я мимоволі стану схожим на вас.

— Отже, якщо до вас прийде молода людина з вашої пастви і скаже: «Святий отче, я не згоден з режимом і хочу боротися проти нього…»

— Я не буду йому заважати.

— Він скаже: «Я хочу вбити гауляйтера». А в гауляйтера троє дітей, дівчатка: двох років, п'яти років і дев'яти років. І дружина, в якої паралізовані ноги. Як ви вчините?

— Я не знаю.

— І коли я спитаю вас про цю людину, ви не скажете мені нічого? Ви не врятуєте життя трьом маленьким дівчаткам і хворій жінці? Чи ви допоможете мені?

— Ні, я нічого вам не скажу, бо рятуючи життя одним, можна неминуче занапастити життя іншим. Коли точиться така нелюдська боротьба, будь-який активний крок може призвести тільки до нової крові. Єдиний шлях поведінки духовної особи в такому разі — відсторонитися від жорстокості, не підтримувати ката. На жаль, це шлях пасивний, але будь-який активний шлях у цьому випадку веде до збільшення крові.

— Я певен, якщо ми до вас застосуємо третю ступінь допиту — це буде нестерпно боляче, — ви все-таки нам назвете прізвище тієї людини.

— Ви хочете сказати, коли перетворите мене на тварину, знавіснілу від болю, я зроблю те, що вам потрібно? Може, я це й зроблю. Але це вже буду не я. Не розумію, навіщо ви ведете зі мною цю розмову? Застосуйте до мене те, що вам треба, використайте мене як тварину чи як машину…

— Скажіть, а коли б до вас звернулися люди — злі вороги, безумці — і попросили поїхати за кордон, до Великобританії, до Росії, до Швеції чи до Швейцарії, і стати посередником, передати якогось там листа, — це ви змогли б зробити?

— Бути посередникрм — природний для мене стан.

— Чому так?

— Тому що посередництво між людьми в їхніх стосунках до бога — мій обов'язок. А ставлення людини до бога потрібне лише для того, щоб людина відчувала себе людиною в повному розумінні цього слова. Тому я не відділяю ставлення людини до бога від ставлення однієї людини до другої людини. В принципі це ті ж самі відносини — відносини єдності. Тому будь-яке посередництво між людьми в принципі є для мене природним. Єдина умова, яку я для себе при цьому ставлю, щоб це посередництво вело до добра і здійснювалося добрими засобами.

— Навіть коли посередництво було б злом для нашої держави?

— Ви змушуєте мене давати загальні оцінки. Ви добре розумієте: якщо держава будується на насильстві, я, як духовна особа, не можу схвалювати цього в принципі. Звичайно, я хотів би, щоб люди жили інакше, ніж вони живуть. Коли б я тільки знав, як цього домогтися! В принципі я хотів би, щоб ті люди, які зараз становлять націонал-соціалістську державу, залишились живими і всі становили б якусь іншу єдність. Мені не хотілося б нікого вбивати.

— По-моєму, зрада страшна, а ще страшніша байдужість і пасивне спостереження того, як відбувається і зрада, і вбивство.

— В такому разі може бути тільки єдина участь у цьому: припинення вбивства.

— Це від вас не залежить.

— Не залежить. А що ви називаєте зрадою?

— Зрада — це пасивність.

— Ні, пасивність — це ще не зрада.

— Це страшніше за зраду…»

Айсман відчув, як будинок задвигтів. «Мабуть, бомблять зовсім поряд, — подумав він. — А може, кидають великі бомби… Дивна розмова…»

Він подзвонив черговому. Той увійшов — блідий, аж синій, весь