Читати книгу - "Армагед-дом"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 111
Перейти на сторінку:
пояснень щодо чужого читацького квитка. Адже з бібліотеки вони давно вийшли; він не має приводу затримувати її, тягти назад, проводити впізнання і очну ставку з байдужою вагітною бібліотекаркою. А якщо й потягне — вона кричатиме щосили, хапатиметься за живіт і погрожуватиме негайним викиднем. І подивимось, хто перший відступить…

Але товстун не образився. Навпаки — на його обличчі позначилося щось таке, що нагадувало співчуття:

— Я розумію… Лідо, я все розумію. Тобі скільки, вісімнадцять? Усе просто…

— Просто, — вперто кивнула Лідка. — І цілком зрозуміло, хто його вбив. Береш список спецконтингенту, ведеш пальцем…

— Так отож, — Микола Іванович зітхнув. — Ведеш пальцем… і попадаєш пальцем у небо! Хочеш пасьянс?

Лідка не зрозуміла.

— Пасьянс, сума версій. Сукупність версій… От, наприклад, його могли замовити ці, борці «за чистоту душі» на чолі з Бродовським. Могли чи ні?

Лідка згадала Рисюка. Він, пригадується, казав те саме.

Щоправда, Рисюк нічого не знав ні про промову, яку готував Зарудний, ні про «домовлений час».

Чи знав?

— …По-друге, його могли замовити свої ж колеги-політики. Ти знаєш, скільком він заважав? По-справжньому заважав? Ти знаєш, що він був цілком реальним кандидатом у Президенти?

Зовсім поруч, у мережаній тіні старої тополі, худенька жінка років дев’ятнадцяти марно боролась із примхами здоровенного дитинчати в смугастому візочку. Дитинча вже намагалося сидіти. Хай йому грець, коли тільки люди встигають?!

Лідка підвела погляд:

— У Президенти? Правда?

— Та звісно! А теперішній Президент, між іншим, зовсім не проти лишитися на наступний строк. І тепер, напевно, залишиться… Ні, я нічого ТАКОГО не хочу сказати. Просто… це по-друге. По-третє, ти знаєш, що він був співзасновником семи великих фірм?

Лідка мимоволі роззявила рота:

— Андрій Ігорович?

— Авжеж. Ти знаєш, що таке конкуренція, фінансові махінації, не повернені вчасно кредити? Ти чула такі слова, хоча б по телевізору? Те, що схоже на політичне вбивство, легко може мати зовсім інше підґрунтя. Розумієш?

Лідка блимала очима, як першокласник біля дошки. Здогадувалася, що має дурнуватий вигляд, але нічого не могла вдіяти.

— Далі… по-четверте. Чи вже по-п’яте? Із квартири Зарудного зникла велика сума грошей. Цілком можливо, що нападники були просто бандитами. Скажімо, прийшли троє, взяли менше, ніж розраховували, та ще й зробили діло неохайно, залишили труп… Два трупи, якщо зважити на консьєржа, який так і не прийшов до тями. Потім почали ділити, один убив двох спільників і тіла втопив у затоці…

— Непереконливо, — витиснула Лідка.

Микола Іванович знизав плечима:

— А правильна версія — не обов’язково найпереконливіша. До речі, в Зарудного була колекція марок, що дісталася йому від діда, за цю колекцію деякі фанатики давали силу грошей — але він затявся, не хотів продавати. Що, ти вперше чуєш про марки? А колекцію так і не знайшли. Одна марка з цієї колекції випливла випадково, в перші місяці після апокаліпсису, коли відстежити її шлях було практично неможливо. Ось так… Це у нас по-котре? Далі. Популярне гасло: «Кровопивці вбили Зарудного». Знаєш, кого заведено в певних колах називати кровопивцями? Нафтопромисловці, фінансисти… Андрій просував у парламенті різні вельми ризиковані законопроекти. Реформатор, хай йому грець, а хто їх любить… Ти посмутнішала? А є ж іще жінка, була, точніше. Дуже багата, навіжена, кілька років тому у Зарудного були проблеми з цією пані… Судячи з усього, вона його домагалась, а він не був досить непохитним. Що, ти обурилась? Ти почервоніла? Дітям такого не кажуть, але діти, Лідо, лишилися в минулому циклі, а тепер усі дорослі, крім тих, що у візочках… Ця пані наклала на себе руки невдовзі після вбивства. А незадовго до цього продала невеликий будинок у передмісті, причому гроші поділися невідомо куди. На замовлення вистачило б, можеш бути певна. Замовила, а тоді повісилась від горя. Як у серіалі. Неймовірно? Але хто знає…

Лідка сиділа, втягнувши голову в плечі. Ніби зверху поклали мішок із тирсою, та ще й придавили, щоб не звалився.

Різкий порив вітру скинув із лавки коробочку з-під «упси». Микола Іванович не полінився нахилитись, підняв свій скарб, охайно витрусив на газон залишки попелу.

— Іще скажіть, що в його смерті були зацікавлені прибульці, — сказала Лідка крізь зуби.

Микола Іванович обережно торкнувся перенісся:

— А хто його знає. Враховуючи, що стріляли зовсім безгучно, за кілька секунд устигли перетрусити всю квартиру, і в той самий час у двох сусідок, згори і навпроти, одночасно стався серцевий напад…

— Справді? — пробурмотіла Лідка.

— Я не виправдовуюсь… Я просто пояснюю тобі, чому те, що здається простим у сімнадцять, насправді виявляється зовсім не таким примітивним… Вибач. Хочеш, я допоможу тобі оформити читацький? Щоб більше не мучитися так?

— А ви можете? — спитала вона безглуздо.

Незнайомим болем ломило потилицю.

За останні тижні мама схудла, і худорлявість їй не личила. Досі миловиду жінку псували загострені вилиці й запалі щоки; пологи пройшли тяжко, хлопчик виявився великим і неспокійним, часто плакав, дикими порціями смоктав молоко і все одно був вічно голодний.

— Лідо… Слава телефонував кілька разів. Щось у них сталось…

Упало серце. Цього ще не вистачало.

У колишній квартирі Зарудних довго ніхто не брав слухавки. А телефон же стояв у спільному коридорі, і котрась із підселених матусь зазвичай вешталась поблизу, на кухні чи у ванній.

Нарешті до телефону підійшов Славко.

— Вітаю… нарешті, Лідко! Слухай, у нас тут таке…

Він анітрохи не був пригнічений. Він був веселий, збуджений, в ейфорії.

— Лідко… Нам повернули квартиру!

— Що? — їй здалося, що вона недочула.

— Нам повертають квартиру! Усю! Завтра відселяють усіх… чужих. Інші кімнати їм дають. Лідко…

Славко замовк, намагаючись опанувати голос. Аби не схлипнути просто в слухавку.

— Лідко, — він перейшов на шепіт, — тут буде… меморіальна квартира… батькова. Повісять дошку на будинку… бронзову. Лідко… приїжджай.

Їй не хотілося вірити, що Славко збожеволів. Та й чого б це?

— Ма… я повернуся години за дві.

Мама відвела погляд:

— А я гадала… що ти посидиш із Пашком, доки я посплю.

Лідка часто задихала, переживаючи докір сумління.

— Ма… у Зарудних… ну не можу я. Скоро прийду, ти поспиш… Обіцяю тобі!

І побігла геть — скоріше, щоб не передумати.

Усю ніч їй снився один сон — вона прокидалася, безтямно усміхалась у темну стелю, переверталася на інший бік — і сон продовжувався знову. Це було неймовірно, такого ніколи не бувало раніше — але сон читався, як книга, стукотів годинник, на кухні засвічувалось і гасло жовте світло, по черзі прокидались і вавкали немовлята, а сон продовжувався — чітко з того місця, на якому його перепиняло чергове

1 ... 28 29 30 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"