Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

і дивиться: його кінь, що ним відвезли бабу, стоїть під воротами! Бачить, що не тільки кінь, але й на коні баба. Його жона налякалася й говорить йому:

– Іди ти за бідним братом і поділи з ним увесь маєток, бо твоя мати згубить нас з усім маєтком.

Він пішов за братом і сказав:

— Я тобі, брате, уділю половину свого маєтку.

Призвав уряд і в порядку передав половину маєтку й того, що придбав сам. А в тім часі прийшов опришок, що бабу приносив з кладовища, й каже:

— Та ви свою бабу не можете поховати з попами? А я її поховаю так, що вона вже ніколи не прийде.

І поховав.

Тепер собі потолкуймо, як опришок віддячив бідному чоловікові за тисячу срібних, котрими той відкупив його від шибениці? Поставив бідного на ґазду.

Хліб і золото

Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!..

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото й зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився й каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба…

Покотилося золото далі й зупинилося перед палацом. З того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

Як жінка дванадцять татар убила

Повідають, що десь тут у наших сторонах як напали раз татари, то в одній хаті також лишилася жінка. Певно, що не навмисно лишилася. Доста того, як прийшли татари та й питаються її за гроші, — а чули, що тут багач живе. Вона каже, що гроші чоловік у коморі закопав.

— Добре, веди нас до комори.

А там комора була по-старосвітськи будована, без дверей, тілько в стіні кругла діра була така, щоби міг чоловік улізти. Завела їх тота жінка перед діру та й каже:

— Лізьте!

Татари кажуть:

— Ні, лізь ти наперед.

Влізла вона до комори — комора темна, а в куті намацала різак від скриньки, що січку ріжуть. Взяла вона той різак, стала собі при стіні та й каже до татар:

— Ну, лізьте за мною, я вам покажу, де гроші закопані.

Що тілько татарин устромив голову в ту діру, а вона як махне різаком — здорова баба була, — так тому відразу голову відрубала. Тогди вхопила тулуб і втягнула до середини. За першим лізе другий — вона й його так само справила. Далі третій, четвертий… Так їх дванадцять погибло.

Але тринадцятий устромив насамперед руку, а вона, бідна, поквапилася та й мах!.. Тоту руку відтяла. То вже тогди татари побачили, що то за штука. Вже й грошей не дошукувалися, а зараз вибігли і тоту хату підпалили, і тота жінка згоріла там разом із побитими татарами.

В гостях у мертвеця

Ходили два парубки до одної дівки, обидва її любили. І каже один до другого: «Ми оба не будемо її брати, лише один з нас; то, — каже, — якби я перше умер, то аби ти мене на весілля запросив з гробу, а якби ти перше умер, то я тебе буду просити». І так, чи за тиждень, чи що, один вмер. А той другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, — каже, — що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та забув; я, — каже, — біжу по нього!»

І пішов по нього на цвинтар. І гріб отворився і він там пішов досередини. І просить того умерлого, і вони там звіталися обидва, і там взялося перед ними по склянці вина і по булці. Вони випили тото вино і булки з'їли. Тоді знов іде друга склянка й ще по булці. І вже вони й другу випили і з'їли. «Ой, — каже той, — товаришу, я вже йду, я вже ту забавився зо три години у тебе, треба йти!»

Вийшов він з гробу і пішов. Приходить до села, вже не спізнає — де він є. Вже тоді ся питає людей. А тоті люде, що він мав брати шлюб, дівка й свати, всі вже й повмирали. То він у гробі у свого камрата був тридцять літ. Тоді казали йому люде: «Іди висповідайся!» І він пішов перед ксьондза, висповідався і потому впав і зробився з нього самий порох.

Ненькова сопілка й батіжок

Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.

Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:

— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.

— Добре, неньку, — відповіли хлопці.

Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.

— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?

— А що? Можу піти.

Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:

— Це ти, Офермо?

— Це я, неньку.

— А чому першим не прийшов найстарший?

— Сказав, що боїться.

– Їсти тобі дали?

— Дали.

— А не холодно?

— У мене є теплий кожух, неньку.

— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.

Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав: