Читати книгу - "Магічний ніж"

— Алетіометр, звичайно.

Віл не одразу згадав, що вона має на увазі. Потім його погляд став таким розлюченим і підозрілим, що дівчинка вмить дістала прилад із рюкзака та сказала:

— Гаразд, я покажу тобі.

Вона присіла на кам'яний бордюр, що оперізував трапу в центрі площі, схилилася над золотим інструментом та почала повертати його ручки. Її пальці рухалися так швидко, що встежити за ними було майже неможливо. Далі вона на декілька секунд зупинилася, спостерігаючи, як золота стрілка почала пересуватися по колу, на мить застигаючи то тут, то там, а потім ізнову швидко перевела стрілку в нове положення. Віл пильно стежив за тим, що відбувається довкола них, але поруч нікого не було; група туристів розглядала будівлю під куполом, а продавець морозива штовхав свою тачку по тротуару, проте на них ніхто не дивився.

Ліра заблимала очима й зітхнула, ніби прокидаючись.

— Твоя мати хворіє, — тихо сказала вона. — Але їй нічого не загрожує — за нею доглядає та пані. Ти взяв якісь листи та втік. Ще там був чоловік, я гадаю, він був злодієм, і ти вбив його. Ти шукаєш свого батька, і…

— Добре, припини! — різко кинув Віл. — Досить. Ти не маєш права так заглядати в моє життя — це як підглядати за кимось.

— Я знаю, коли зупинитися, — відповіла Ліра. — Річ у тому, що алетіометр — немов жива людина, ну майже. Я чомусь знаю, коли він може розсердитися й коли він не бажає, щоб я щось дізналася. Можна сказати, що я його відчуваю. Проте коли ти вчора вночі з'явився нізвідки, мені довелося спитати його, хто ти такий, бо ти міг бути небезпечним для мене. Я повинна була це зробити. А ще він сказав… — дівчинка ще трохи стишила голос. — Він сказав, що ти вбивця, і я подумала: «От і добре, йому можна довіряти». Але після цього й дотепер я більше нічого про тебе не питала, і якщо ти не хочеш, аби я ще щось запитувала, я обіцяю, що не робитиму цього. Алетіометр — це як замкова щілина зі свідомістю: якщо я лише шпигуватиму за людьми, він не працюватиме. Я знаю ці' так само добре, як знаю свій рідний Оксфорд.

— Ти могла спитати мене, а не цю штуку. А вона сказала, живий мій батько чи ні?

— Не сказала, бо я не питала.

Віл опустився на бордюр поруч із Лірою та стомлено охопив голову руками.

— Що ж, — нарешті сказав він, — я гадаю, нам доведеться довіряти одне одному.

— Я й так тобі довіряю.

Хлопець похмуро кивнув. Він відчував величезну втому, а в цьому світі не було щонайменшої можливості поспати. Зазвичай Ліра не виявляла особливої чутливості, проте щось у його вигляді наштовхнуло її на думку, що він боїться, але приборкує свій страх — тобто робив те, що, на думку Йорика Бернісона, мусять робити всі й що вона сама робила у рибальській хатині біля замерзлого озера.

— І ще, Віл, — додала дівчинка, — я не зраджу тебе, хай там що станеться. Я обіцяю.

— Гаразд.

— Я колись зрадила одну людину, і це було найгірше з того, що я зробила. Взагалі я вважала, що рятую цій люди ні життя, але натомість відвела її до найнебезпечнішого місця. Я була огидна сама собі за це, за свою дурість. Отже, я щосили намагатимуся не виявляти необачності й не забувати про те, що я пообіцяла.

Віл нічого не відповів, лише потер очі та поморгав ними, ніби відганяючи сон.

— Ми не зможемо пройти крізь вікно ще декілька годин, — сказав він. — Принаймні має стемніти — не варто наражатися на ризик, бо хтось може нас побачити. Отже, мусимо ще декілька годин почекати десь.

— Я хочу їсти, — поскаржилася Ліра. Раптом хлопець вигукнув:

— Я знаю, що робити! Ми підемо в кіно.

— Куди?

— Я тобі покажу. Ми також можемо взяти туди їжу.

Неподалік від центру міста, в десятьох хвилинах пішки під майданчика вони знайшли кінотеатр. Віл купив два квитки, хотдоги, попкорн і колу, вони з їжею в руках увійшли до залу й сіли. На екрані саме з'явилися титри.

Ліра була у захваті. Вона вже бачила проекції фото-грам, але в її світі не було нічого навіть віддалено схожого на кіно. Вона миттю проковтнула хотдог і попкорн, одним духом випила колу та поринула у фільм, розкривши рота та час від часу сміючись з радості. На щастя, у залі було повно дітей, і на її поведінку ніхто не звертав уваги. Віл одразу заплющив очі та провалився в сон.

Почувши стукіт сидінь, він прокинувся й заблимав очима на світло. Люди вже виходили. На його годиннику було чверть на дев'яту. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб умовити Ліру вийти на вулицю.

— Це найкраще з того, що я бачила за своє життя, — промовила вона. — Навіть не знаю, чому цього не винайшли в моєму світі. Деякі речі в нас кращі від того, що має те ви, але це — краще від будь-чого.

Віл навіть не пам'ятав, про що був фільм. Було все ще видно, й вулиці були заповнені машинами.

— Хочеш подивитися ще одне кіно?

— Звичайно!

Вони відшукали ще один кінотеатр — він був за декілька сотень метрів від першого, за рогом — і повторили все знову. Ліра підібгала ноги та охопила коліна руками, і Віл знову поринув у порожнечу. Коли вони вийшли на вулицю, була вже майже одинадцята година, і можна було скористатися вікном.

Ліра знову зголодніла, і вони придбали в пересувному ларку гамбургери та, йдучи поруч, мовчки їли їх і можливість цього також була для Ліри новинкою.

— Коли ми їмо, то завжди сідаємо. Я ніколи не бачила, щоб люди їли щось на ходу. Ваш світ багато чим відрізняється від мого — приміром, тим, що тут є машини. Мені вони не подобаються. Утім, мені дуже до душі кіно та гамбургери. А та вчена, доктор Мелоун, навчить машину користуватися словами — я впевнена в цьому. Завтра я знову піду до неї та подивлюся, як це в неї виходить. Я напевно знаю, що можу допомогти їй — вона зробить так, щоб ті вчені дали їй потрібні гроші. Ти знаєш, як це зробив мій батько, лорд Ізраель? Він удався до одного фокусу…

Поки вони йшли по Банбері-ровд, Ліра розповіла йому про ту ніч, коли вона сховалася в гардеробі та спостерігала, як лорд Ізраель показав ученим із Джордана відрізану голову Станіслава Грумана в термосі. А