Читати книгу - "Прокляті"

надягти надійні темні туфлі на низьких підборах, перед тим як відкинути копита.

Хтось каже: «Ось». Поряд зі мною стоїть Бабетта зі своєю фальшивою сумочкою «Коуч» і прямою спідницею, і грудьми. В одній руці Бабетта тримає черевички на ремінцях, на високих підборах. Каже:

— Мені їх дала Діана Вріланд. Сподіваюсь, вони тобі підійдуть… — і кидає їх мені на коліна.

У вухо мені продовжують лунати схлипи бабусі з Балтимора.

Черевички зроблені з лакованої шкіри срібного кольору; на щиколотках вони кріпляться ремінцями, на носках прикрашені кришталевими пряжками, а підбори-шпильки такі високі, що мені ніколи більше не доведеться пливти крізь тарганів. Це туфлі, яких я ніколи раніше не носила, бо в них я б виглядала занадто дорослою, а моя мама через це, — просто старою. Сміховинне взуття. Ці дурнуваті черевички незручні, непрактичні, занадто офіційні та занадто «дорослі».

Не перериваючи стареньку, яка все ще стогне у гарнітурі, я скидаю свої «Басс Віджинз» і вдягаю туфлі на високих підборах.

Отже, мені відомі всі вагомі причини того, чому я маю ввічливо, але твердо відмовитись приймати ці черевички… Але ж вони так мені подобаються! І сидять гарно.

Розділ п'ятнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сподіваюсь, це не прозвучить занадто плутано, але я справді з цієї миті й назавжди відмовляюсь відмовлятися від надії. Чесно: я кидаю кидати. Я просто не створена бути безнадійною руїною, що втратила всі ілюзії та не має жодних сподівань на решту вічності, і що розляглась у кататонічному стані у власних фекаліях на холодній кам'яній підлозі. Зі всією вірогідністю, проект „людський геном“ одного дня виявить, що я є носієм рецесивного гену оптимізму, оскільки, незважаючи на всі свої зусилля, я все одно не можу нашкребти навіть двох днів безнадійності. Науковці майбутнього назвуть це „синдромом Полліанни“, і коли вже оцінювати, то можу сказати, що мій випадок є дуже довгою історією переслідування веселок».

Як так трапилось, що в мене дуже добрі відносини з Ґораном? Просто йому ніколи не дозволяли буди дитиною, а мені суворо заборонили дорослішати.

За день до того, як моя мама мала з'явитися на церемонії вручення «Оскарів», ми з нею поїхали до спа-салону на вулиці Уілшир, щоб трохи попестити себе ударною дозою задоволення: такі собі класичні мати й дочка. Поки мені та їй освітлювали волосся, коли ми сиділи в однакових пухнастих білих махрових банних халатах, з товстим шаром сонорської глини на обличчях, мама розповіла мені, як Ґоран зростав як біженець в одному з тих притулків для сиріт за «залізною завісою», де немовлята лежать у величезних палатах, де до них ніхто не підходить, доки вони не досягають того віку, коли вже можуть голосувати за діючий режим. Чи йти на військову службу.

Там, у спа-салоні, коли лаоські масажистки опускалися на коліна, збираючись зчистити відмерлу шкіру з наших п'ят, мама розповіла мені, що немовлятам потрібен хоча б мінімальний фізичний контакт, аби розвинути почуття емпатії і зв'язку з іншими людьми. Коли такого контакту не буде, дитина виросте соціопатом і не матиме ані совісті, ані здатності любити. Коли ми поновлюємо акрилові нігті і робимо педикюр, то в основі наших вчинків лежить не тільки піклування про зовнішність, але й, більшою мірою, політичний жест доброї волі. Одне з найглибинніших політичних переконань матусі полягає в тому, що коли люди так відчайдушно бажають потрапити до Сполучених Штатів і переходять вбрід Ріо-Гранде, ризикуючи здоров'ям і навіть життям, аби мати можливість збирати у нас латук чи робити нам укладку, — то що ж, ми маємо це їм дозволити. Цілі народи сплять і бачать, як би отримати шанс мити в нас підлогу, каже вона, і позбавляти їх такої можливості — означало б порушити цим найважливіші права людини.

У цьому питанні моя мати — просто алмаз. У цю мить нас оточують різні політичні й економічні біженці, і вони пхають одне одного, щоб відшкрібати, і видаляти воском, і виправляти наші недоліки.

Після клізм з відваром лікарських трав, які мені довелось пережити, не кажучи вже про електроліз, пекельні муки не викликали в мене великого жаху. Я ніколи не втомлююсь дивуватися, як такі купи нездар і нещасних покидьків можуть тікати від політичного тиску й тортур іноземного уряду, а потім прибувати до Америки, сповнені бажання завдати аналогічних тортур її правлячим класам.

А ось на погляд матусі, її суха луската шкіра являє собою можливість для якогось іммігранта отримати роботу. Плюс той факт, що вони роблять їй боляче, слугує для них стильною катарсичною терапією, дозволяючи випустити пару. Її зморшкуваті губи й кінчики посіченого волосся складають чиїсь сходинки нагору соціально-економічної драбини, що дозволяють уникнути бідності. Наближаючись до середнього віку з тягарем целюліту й шорсткими ліктями, моя мама стала економічним двигуном, що генерує мільйони доларів, які будуть відіслані за кордон, аби прогодувати родини й закупити вакцину проти холери в Еквадорі. Якщо ж вона одного дня вирішить «дати собі волю», безсумнівно, це призведе до загибелі десятків тисяч іноземців.

О, ні, я помітила, як стійко мої батьки звинувачують у нездатності Ґорана обожнювати кого завгодно, крім себе самих. Для них, коли Ґоран їх не любить, це чітко говорить про те, що він зіпсований і нездатний любити взагалі.

У спа-салоні навколо нас кружляють стилісти й ретушери; ці підлабузники створюють такий товстезний шар, як ото гарпії створюють у Пеклі: вони кружляють і пропонують інформацію, яку вони завжди отримують із джерел, що заслуговують на довіру: хоча Дакота зараз дуже симпатична дівчинка, вона народилась із додатковими, чоловічими геніталіями. Особиста помічниця моєї мами (Черрі, Надін чи Ульріке, або як її там) пронизливо верещить, що Кемерон така дурна, що, придбавши пігулку для переривання вагітності, не стала її ковтати, а запхала її в себе знизу.

На думку мами, державні кордони треба зробити належним чином проникними, а доходи розподілити так, щоб усі народи, без різниці щодо раси, релігії, обставин народження могли купувати її фільми. Її благородна егалітарна філософія каже, що всім людям треба дозволити купувати квитки на її фільми, а також — чистити пори на її шкірі. Вона наполягає: ані Африка, ані Індія нізащо не зможуть досягти технологічного й культурного паритету із західним світом, доки щільність ДВД-плеєрів не зробить їх головним покупцем основної маси її фільмографії. А під цим вона розуміє СПРАВЖНІ фільми, які розповсюджуються в автентичній, розробленій на студії упаковці, а не просто якісь брудні, випущені на піратському ринку жалюгідні копії, відрахування з яких не йде до кишені