Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

медаль, видана йому після школи, звільнила від складання іспитів, а тому все літо він пропрацював на залізниці, заробляючи гроші на костюм і радіолу «Україна»[159], що до початку 1990-х стояла в батьківській хаті.

Наприкінці першого курсу — весною 1955-го — студентам було оголошено, що інститутський чотирирічний курс навчання замінено університетським, розрахованим на п'ять років і, окрім диплома філолога, студенти отримають ще й історичну освіту. Доля дарувала Василеві нагоду замість інститутської освіти здобути сяку-таку університетську. Важче було з навчанням, адже змінився не лише статус вузу, а й факультет: філологічний трансформувався в історико-філологічний. А що викладачі мали не надто багато часу для трансформації програм, то просто «зліпили докупи повні чотирирічні курси історії і філології»[160], і студентам за п'ять років довелося опановувати повні курси педагогічного вузу як із філології, так і з історії. Проте якщо більшість досить важко витримувала такі перевантаження, то Василь лише радів із такого розширення інститутського курсу.

Наймолодший у групі, Василь доволі швидко завоював авторитет поміж студентів і невдовзі зрозумів, що рівень викладачів не надто відповідає його вимогам. Але що нарікати, — треба брати бодай досяжне. Щоранку Василь «найпершим з'являвся в авдиторії № 38, сідав за першу парту і відкривав якийсь підручник. У нього в портфелі завжди було що читати: Кант, Ніцше, Монтень, Фейєрбах…

Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку <…> читав Гайне в ориґіналі, без словника. І на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника, читав „з листа“. Але відповідав тільки українською мовою. Викладач Семерніна прохала Kipy Борисковську перекладати їй російською мовою Васин переклад…

Ніколи не козиряв своїми знаннями, не принижував нас, хоча ми порівняно з ним багато чого не знали. Із викладачами завжди був дуже чемний, поважав їх, навіть коли сам знав більше. Так було зі старослов'янською мовою, мовознавством, порівняльною граматикою: „Я десь читав про це, можливо, сам не розібрався…“»[161], — говорив він викладачам, які мало турбувалися тим, аби стежити за різними новинками зі своєї галузі, добре знаючи, що про головне — зміни ідеологічних вітрів — їм буде сказано на партзборах.

Василь багато часу проводить у бібліотеці, наполегливо штудіює літературу. І хоча курйози на кшталт незнання кимось із викладачів української мови вже тоді гнітюче впливали на нього, однак він навчився абстрагуватися від цього, як неминучого. Поступово Стус завоював авторитет, що дуже швидко почав працювати на нього. Побачивши наполегливість і працездатність студента, Василеві почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі — знайомий ще зі шкільних часів К. Тесленко[162] та викладач зарубіжної літератури Т. Духовний. Завдяки цим людям 1954—56 років Стус здобув можливість познайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильського, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для усвідомлення реальної картини української літератури, в якій Василь уже тоді готувався працювати, було й знайомство з прозою Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира Винниченка, драмами Миколи Куліша[163]. Усього цього майбутній поет майже напевно був би позбавлений у Києві, де постійні нагінки «за український націоналізм» виховали у викладачів перестрах перед студентами, у Донецьку ж така можливість була, і Стус максимально нею користався.

Варто наголосити, що порівняно менша пильність радянських каральних органів до студентів-україністів, які навчалися в цьому зрусифікованому краї, позитивно позначалася на їх становленні. Атмосфера страху, спричиненого тиском КДБ, хоча й існувала, але була значно слабшою за ту, яку відчували студенти Києва чи Львова. Залишався більший простір «дозволеного», що активізувало спілкування і зменшувало страх перед всюдисущим стукачем. І хоча в колі одногрупників Стусу й доводилося стежити за тим, аби не бовкнути чогось зайвого, бо сумнівів у тому, що хтось із групи є інформатором, бути не могло, проте за п'ять років така «присутність» не мала для юнака фатальних наслідків. Цілком ймовірно, що причиною такої «непильности» була банальна вайлуватість і байдужість самого завербованого, але в умовах СРСР це означало, що не було обов'язкової для виконання рознарядки виявити певну кількість антирадянської молоді — план є план! — що майже напевне мало місце в традиційних українських центрах. І це цілком зрозуміло, адже ідеологічні керманичі теж досить добре усвідомлювали, що кращі й найбільш затяті ідуть до Львова чи Києва.

1954-го, коли Василь Стус лише вступив до педінституту, там, за висловом його інститутського, а згодом — і київського, приятеля Олега Орача, «ще витав дух Івана Дзюби», який випустився з цього вузу дещо раніше. Одночасно зі Стусом у Сталінському педі навчалися такі відомі в українській літературі постаті, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазоренко, Василь Захарченко, дещо пізніше там упродовж року вчився й Василь Голобородько, якому, щоправда, отримати диплом не пощастило.

Особливо активно національне та літературне життя вирувало в літстудії інституту, якою керував Тимофій Духовний[164]. Як для умов обмеженого функціонування української мови в Донбасі, рівень літстудійців виявився достатньо високим. І хоча далеко не всім її членам удалося сягнути літературних вершин, національний дух, постійне провокування до інтелектуального росту, цікаві дискусії та здорова конкуренція, яку керівник гуртка плекав у своїх студійців, неабияк сприяло їх зростанню. Зрештою, сам факт існування цього замкнутого на собі україномовного літературного середовища допоміг Стусові швидше усвідомити власну інакшість і менш болісно реагувати на «нерозуміння» української окремими викладачами.

Тут слід сказати про самого Тимофія Духовного, який користувався чи не найбільшим авторитетом поміж студентами, адже, на відміну від інших, він не лише цікаво викладав лекційний курс, але й «на прохання самого Миколи Бажана»[165] писав статті до Української радянської енциклопедії.

Прикметно, що ніхто зі Стусових друзів тої пори не опустився до банальних і доволі традиційних для україно-радянського гуманітарного середовища доносів ані від страху перед усесильністю каральних спецслужб, ані з кар'єрних міркувань. Анатолій Лазоренко, один із близьких товаришів поета того періоду, на суді 1972-го взагалі заявив, що вважає Василя Стуса значно освіченішим і «вищим» за себе, а тому не може оцінювати його вчинки чи вислови, бо не розуміє їх. Після цього він дав високу характеристику людським якостям поета, що для самого Лазоренка мало дуже сумні наслідки. В умовах 1972-го це був учинок, адже Анатолій добре розумів, для чого його викликали на суд до Києва й які можуть бути наслідки такої поведінки. У радянській Україні 1972-го такий виступ ґарантував закриття всіх перспектив без найменших сподівань на яку-будь реалізацію. Проте донбаська звичка поневажати перспективою заради «своїх» виявилася для