Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

болі, яких зазнала, але боюсь вам, Окада-сан, наскучити й тому обмежуся сказаним. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що моє тіло наче було альбомом різних видів болю. На мене звалилося їх стільки, що я подумала: «Мене хтось прокляв. Хоч би там що хтось казав, а життя до мене несправедливе. Біль можна було б терпіти, якби всі люди на світі так само страждали». Але ж так не було. Біль — страшно несправедлива річ. Я розпитувала про нього багатьох людей. Та, виявляється, ніхто не знає, що таке справжній біль. Більшість людей на світі живе, майже не відчуваючи його щодня. А коли я це зрозуміла (до мене це дійшло після переходу в середню школу), то до сліз на очах засмутилася. Чому тільки я маю нести такий важкий тягар? І мені відразу захотілося вмерти.

І водночас я подумала: «Ні, це не може тривати вічно! Одного ранку я прокинусь, і біль раптом, без усяких пояснень, зникне, а переді мною відкриється нове, спокійне й безболісне життя». Однак певності, що так станеться, я не мала.

Я зважилась відкритися Мальті: «Мені несила жити в таких муках. Що ж робити?» Вона трохи подумала і так відповіла: «З тобою справді щось негаразд. Але що саме, я сама не знаю. І що тобі робити, також не знаю. Я ще не спроможна зробити остаточний висновок щодо цього. Можу сказати тільки одне: краще почекай до двадцяти років. Потерпи до цього часу, а потім уже щось вирішуй».

Із цієї причини я вирішила дожити до двадцяти. Однак час збігав, а моє становище нітрохи не поліпшувалося. Навпаки, біль тільки посилювався. І тоді я зрозуміла лиш одне: біль загострюється з ростом тіла. Однак я терпіла його вісім років і намагалася бачити тільки світлі сторони життя. Нікому не скаржилася. Навіть у прикрий час завжди старалась усміхатися. Навчилася зберігати спокійний вираз обличчя навіть тоді, коли від болю не могла стояти. Ні сльози, ні скарги не зменшують болю. Від цього тільки почуваєшся ще нещаснішою. Завдяки таким зусиллям багато людей мене полюбило. Вони вважали мене тихою і приємною дівчиною. Я викликала довіру у старших і подружилася з багатьма однолітками. Якби не біль, то, мабуть, я не могла б нарікати на своє життя і свою молодість. Однак біль мене не покидав. Переслідував мене, немов тінь. Як тільки я на мить забувала про нього, він одразу з’являвся і завдавав удару де-небудь по тілу.

В університеті я закохалася в одного хлопця і на першому курсі, влітку, втратила незайманість. Але, як можна було сподіватися, я не відчула нічого, крім болю. «Потерпи трохи, звикнеш. А як звикнеш, перестане боліти», — заспокоювали подруги. Та насправді біль не проходив. Щоразу, коли я спала з цим хлопцем, від болю в мене сльози текли з очей. І я вирішила, що з мене досить. Одного дня я сказала йому: «Ти мені подобаєшся, але я більше не можу зносити такого болю». Він здивувався і сказав, що це якась дурниця. «Очевидно, в тебе якась психологічна проблема, — заявив він. — Трохи розслабся. Тоді біль зникне й тобі навіть стане приємно. Усі ж цим займаються. І в тебе нема підстав від цього відмовлятися. Просто ти не дуже стараєшся. Пестиш себе. На біль звалюєш усі свої проблеми. Оце твоє ниття нічого не варте».

Коли я це почула, мені терпець урвався, і я дослівно вибухнула: «А що ти знаєш про біль? Те, що я відчуваю, — не простий біль. Якого тільки болю я не зазнала! І коли я скаржуся, що болить, значить, мені справді боляче». Я пояснила йому докладно, що я досі пережила, але він майже нічого не зрозумів. Людина, яка не зазнала справжнього болю, абсолютно не спроможна збагнути, що це таке. І ми розійшлися.

І от надійшов мій двадцятий день народження. Цілих двадцять років я терпіла, сподіваючись, що одного дня настане світла переміна в моєму житті. Однак цього не сталося. Я занепала духом. Треба було вмерти раніше. Пішовши обхідною дорогою, я тільки продовжила свої муки.

Після цих слів Крита Кано глибоко вдихнула. На столі перед нею стояла тарілочка з яєчною шкаралупою і порожня чашка. На колінах лежав ретельно складений носовичок. Раптом, наче щось пригадавши, вона зиркнула на настільний годинник.

— Вибачте, — сказала вона тихим сухим голосом. — Я так заговорилася. І забрала у вас стільки дорогоцінного часу. Мені справді незручно.

Із цими словами вона стиснула в руці ремінець білої лакованої сумочки й підвелася з дивана.

— Почекайте хвильку, — поспішив я сказати. Мені не хотілося, щоб розповідь обірвалася на половині. — Про мій час не турбуйтеся. Я до самого вечора вільний. Може, розкажете все до кінця? Адже ваша розповідь на цьому не закінчилася, правда?

— Звісно, не закінчилася, — проказала Крита Кано. Вона стояла і дивилася на мене згори вниз, міцно стискаючи обома руками ремінець сумочки. — Те, що я вам досі розповіла, — це, так би мовити, лише передмова.

Попросивши її трошки почекати, я подався на кухню. Стоячи перед раковиною, двічі глибоко вдихнув, вийняв з буфета дві склянки, поклав у них шматочки льоду й налив помаранчевого соку з холодильника. Потім поставив склянки на маленьку тацю і вернувся з нею у вітальню. Я навмисне робив ці рухи повільно, та, зайшовши в кімнату, застав Криту Кано в тій самій позі. Коли я поставив перед нею склянку з соком, вона, наче передумавши, знову присіла на диван й поклала сумочку біля себе.

— Ви справді хочете, щоб я розповіла до кінця? — для певності спитала вона.

— Звичайно.

Випивши півсклянки соку, Крита Кано розповідала далі:

— Ясна річ, мені не вдалося накласти на себе руки. Бо інакше я не сиділа б тут із вами й не пила б помаранчевого соку. — Вона пильно глянула мені в очі. Я всміхнувся, щоб показати свою згоду з нею. — Якби я вмерла так, як задумала, то остаточно розв’язала б свої проблеми. Назавжди втратила б свідомість й, отже, позбулася б усякого болю. От чого я прагла. Та, на жаль, вибрала неправильний спосіб померти.

О дев’ятій годині вечора двадцять дев’ятого травня я зайшла до брата й попросила дати напрокат машину. То була новісінька, недавно куплена «Тойота MR2», а тому брат невдоволено скривився, але я не звернула на це уваги. Відмовити він мені не міг, бо я позичила йому гроші для її купівлі. Я отримала ключі й хвилин тридцять ганяла на ній вулицями. Пробіг у неї нараховував лише тисячу вісімсот кілометрів.