Читати книгу - "Три листки за вікном"

я йшов до міста Шклова, моїми співподорожанами стали два шкловські купці Іван Мазурович та Михайло Косебуцький, було з нами й декілька чоловік із хору, де я так нещасливо почав регентування – вони вирішили разом зі мною уздріти ширшого світу.

Таке товариство мало бути безпечним, і, справді, жодних пригод я не мав – зажив натомість гарного й бадьорого відчування дороги й сонця. Бачилася мені дорога живим створінням, ласкавим та ніжним, оживленими сприймав я ниви, зілля, ошатні високі хмари, що пливли, пишаючись, серед блискучої блакитняви; жайворонки там аж захлинались од натхнення, а в хлібах дзвінко били перепели. Синьоокі волошки любо блимали до мене, серед трав та житів народжувався м'який легіт і м'яко обвівав; довкола – хвилі та й хвилі; чулося похропування купецьких коней, а також тихий спів, що його завели співаки і який підтримав і я. Поблискувала невисохла роса, де-не-де зустрічалася самотня груша з тугими зав'язями грушок, а по узбіччях – лапаті подорожники. Величезні, горді, ніби лицарі, будяки, жовта кашка з її медвяним духом, м'який видих материнки, несміливі ромашки, розливи чебрецю захоплювали горбки і радили раду. Чулося гудіння бджіл, джмеля, швидкі гедзі моталися над кінськими крупами, пахло сіном – хтось викосив край дороги траву, і її вже взяв сонячний тлін. Довкола було стільки мирного хвилювання, яскравого сонця, життя й буяння, що я, підтягуючи співакам, не міг одвести від тієї краси погляду. Відходили, забувалися попередні лиха й пригоди, мої вороги-співподорожани й регент – всі ті нещастя й видіння, які мучили мене. Був я очищений і вільний, як пташка. Сповідником виступило Сонце і вся багатолиця матінка наша – натура, якій варто й потрібно скласти славослів'я. В такий спосіб я й сповідався – людина повинна весь час очищатися перед власним сумлінням. Ми все-таки прагнемо відділитися від звіра, що сидить у кожному з нас, і хочемо його ускоромити. Одним це вдається, інші – довічні його раби, й до таких не доходить погук розуму. Чи не так з'являється ненависть, думав я, – замість того, щоб рівноважити в собі супротивенства, люди у пристрасті впадають, запалюючись великою озлобою. Я завжди намагався оберегтися від такого, адже зло – це і є звір, з яким люди борються, а з ними і я. Така боротьба стає для мене своєрідною сповіддю, «думками в собі», як зву я це високе дійство. Мій сповідальник Сонце – розкішний і милостивий, це воно кладе перед очі великий світ з його рухом та барвами – в спостереженні того світу я знаходжу немалу втіху. Годі в мені з'являється вмиротворений спокій, вмиротворена любов до всього живого, всього, що дихає і росте…

Доки я все те писав, люб'язний читальнику, насунулися на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт – видно скошені струмені й залитий водою світ.

Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною живою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хотілося того – затяжного й тихого плескоту, коли все покривається серпанком і вода стає володарем світу, а земля спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала любові. Я відчуваю отаке щільне з'єднання двох потужних начал – це заспокоює мене й умиротворює.

Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я, нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марення, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич – блукаю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне – життя, тож воно – корінь усього сущого, джерело, з якого п'є людський розум.

Дивлюся на дощ, щедрий і теплий, – земля парує. Той дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті. Невиразні й півзатерті – всі ті, з ким випало зустрічатися. Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно – перевиті руками й ногами – тисячі тіл в одному клубку. Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені очі й простягнені руки…

Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчиновський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум, як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я недоладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач мені, читальнику, – я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заціпенілий у курені – старий дивак, який і в старості не відчуває себе впевненим.

Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики диму покривають для мене далеч і знову роблять її непрозорою.

«Ще рано розчинятись у тумані, – гарячкове міркую я, – зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у Шклові».

– Мудрість передвічна! – гукаю я в Дощ.

Так, це була назва драми, яку мені випало написати й грати. Головний виконавець, актор і наставник – я. Головна дійова особа також. «Мудрість передвічна» – ось що освітило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання й думки:

Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара… Ще маю розповісти про Повстримність…

РОЗДІЛ XXVI,

у якому Турчиновський оповідає про синову втечу

Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед дощу, у морочному безгомінні ті звуки здалися мені чудними. Я готовий став зустрітись із новим видінням – в голові промайнула думка про Віз без візника, про який оповідав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплющивши очі…

Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.

– Щось сталося? – спитав я, відчуваючи легку тривогу від того, що так несподівано вони з'явилися. – У такий ви дощ!..

Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із