Читати книгу - "Мальва Ланда"

Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп'янілими очима і реготнув, мов навіжений:

— І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!

Бумблякевич одразу впізнав клака.

Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і підстрибувати.

— Бідачка! — пожаліла його Фрузя. — Дістав конвульсій. Мусить тепер охолонути.

І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.

— То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?

— А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.

— Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!

— А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! — хихикнула Фрузя. — Але, як по правді, то мені дуже хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені руку ось тут.

Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.

— О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне персо, інакше я не зможу зосередитися.

Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.

— Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під спідницю… а він неквапом, посувом лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі починаю тремтіти… все в мені у цю мить здригається і сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає тремтіти… а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче… О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника… І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздається тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности… І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами… І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов'ю і жагою…

Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки…

— Перепрошую, — порушив мовчанку, — хтів би-м запитати лише одну дрібничку… Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?

Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:

— О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!

Вона впала на ліжко й, задриґавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив — під шовковою сукнею не було жодної лашки, натомість раз у раз то з'являвся, то знову зникав рудий кудлатий квіт. Краса його настільки полонила увагу Бумблякевича, що він уже зовсім стратив над собою панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги, накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом заспокоїлися і, здригнувшись ще кілька разів у коротких конвульсіях, заклякли непорушно.

Пальці Бумблякевича пестили потаємність її потаємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамлені листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою…

Заплющені Фрузині очі поринули у сутінь сором'язливости, а вуста її розквітлі шепочуть:

— Боже — яке дивне — яке незрівнянне відчуття — прошу пестіть мене — робіть що хочете зі мною — що хочете — що хочете…

— Добре — але прошу не розплющувати очі — я встидаюся — я дуже встидливий…

— Я не розплющу — ні — але робіть зі мною щось — робіть — нищіть мене — знущайтеся наді мною як вам лише заманеться — будьте брутальним як ягуар — розтопчіть моє єство — виверніть мене мов рукавичку — виссайте з мене кров…

У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.

— А що, чи не краще зі мною, як з клаком? — вишептав їй тремтячим голосом.

— О так — о так — клятий клак — більше ніколи не буду з ним — о, я і не знала, що є така розкіш…

Правду кажучи, Фрузя й не підозрювала, що Бумблякевич не мав досвіду коханця, і то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а Бумблякевичу і невтямки було, що перед ним лежала цнотлива панна, котра, крім клака, не знала інших мужчин. Тепер йому було замало її голих стегон, хотів бачити її всю, але сукня не піддавалася, руки у ній заплутувалися.

— О ні — не так — візьміть ножа — розітніть на мені ці ненависні пута — зірвіть мою білосніжну — мою на крохмалену — мою пахнющу льолю — звільніть мене від кайданів!

Про які кайдани мова? — не збагнув у гарячці Бумблякевич, але взяв-таки зі столу ножа і занурив лезо в сукню. Тканина сполохано заметлялася, забила крильми, залопотіла і затріщала, сповзаючи з голого тіла, наче біле простирадло з пам'ятника. Бумблякевичу здалося, наче він чує марша, а хор у вишині співає славень героєві.

Тіло Фрузі було дорідне і пухке, рожеве й пружне, гаряче і звабне, ніжне і хупаве. Від повних грудей воно стрімко збігалось в осину талію, а далі так само стрімко розширювалося і переходило у два слонячих бивні, які так і просяться, аби до них припасти усією чоловічою силою і вирушити у гойдливу мандрівку довкола світу.

— А тепер я — тепер я — тепер я звільню вас — дайте мені ножа…

І вона хотіла вже було відібрати ножа в переляканого Бумблякевича, але той, збагнувши, яка гірка доля чекатиме його чудесну мисливську уберю, почав завзято боронитися. Одначе Фрузя і не думала відступати, вона кинула на Бумблякевича усі свої сімдесят кілограмів живої ваги, і межи ними розпочалася запекла борня, в якій Бумблякевичу ледве вдалося зашвиргонути ножа під ліжко. Фрузя цього не помітила і далі порпалася в