Читати книгу - "Дніпрові пороги"

а його товариші-козаки допомагали йому: хто рибу ловив, хто в роз'їздах був, хто пасічникував…

Жили між собою вони гарно й лагідно, нікому нічого лихого не робили, та й їм також не було од інших ніякого лиха. Так жили вони аж доти, поки навернулось несподівано в це місце московське військо, яке йшло на завоювання Криму. Почувши те, товариство Сагайдака зразу розбіглось геть на всі чотири вітри, а сам Сагайдак не покинув дорогого та любого йому місця, зачинився в своїй землянці і вирішив не оддаватись живим у руки москалеві, якого так страшно ненавидів за те, що він стільки лиха заподіяв всьому Запоріжжю. Одстрелюючись із своєї землянки, Сагайдак поклав не одного москаля, аж поки облягли навкруги всю його землянку та запалили її. Він так у диму й задушився, а до москалів живим не вийшов. Од нього те урочище й стало зватись Сагайдачне. Після смерти Сагайдачного в його урочищі жили теж колишні запорожці — Скуть, Хоз, Матвій та Левко Шуті».

Зважаючи на те, що розповів про козака Сагайдака та про урочище Сагайдачне стодвадцятилітній дід-оповідач, не можна не згадати й того, що каже про Сагайдачного перший історик Запоріжжя кн. С. І. Мишецький. Князь Мишецький прожив в самій Січі з 1736 року по 1740 і там чув про «запорожского воина, прозываемого Сагайдачним, который построил фортецію, а по их званію (запорожцев) окоп на великом острове, называемом Хортиц». Звичайно, під тим «воином Сагайдачним» кн. Митецького треба розуміти не кого іншого, як славнозвісного гетьмана Петра Сагайдачного. Хоча Мишецький каже, що Сагайдачний був на Великій Хортиці, а в тім острів Хортиця та урочище Сагайдачне суміжні. Треба сказати ще й те, що місцевість між урочищем Сагайдачним та островом Великою Хортицею, як дуже захисна та потаємна, вже дуже давно була відома руському вояцтву і давно приваблювала його до себе.

Року 1103 руські князі, виступаючи супроти половців, призначили збірним пунктом для того місцевість коло острова Великої Хортиці: «Й поидоша ниже порогь, й сташа в Протолчехь в Хортичемь острове».

Пізніш, 1223 чи 1224 року, там же збирались і всі ті руські князі, які виступали на бій супроти татар:

«Князі русскіи поидоша вси за Днъпръ на множествї людей, а галичане и волыньци кыиждо съ своими князьями, а куряне и трубчане и путивлици кыиждо с своими князи… И поидоша в ръку Днъпръ, и возведоша порогы, й сташа у ръки у Хортици на бродъ у Протолчьи».

В різних місцях урочища Сагайдачного лишались так звані печища або попелища Сагайдака, та різної величини ямки, позарослі коноплями, чабром та кураєм; на різних місцях урочища находив вугілля, черепки од розбитого посуду з орнаментом і без орнаменту, шматки заліза, олива, кремені для рушниць та пистолів, а також чимало мідяних монет різних років, руських і неруських. Найкращі місця урочища Сагайдачного — це так звані скелі. Дурна та Середня, які стоять на 150 кроків одна од одної. Перша гарним, мальовничим рогом врізується далеко в Дніпро, а друга, облямована навкруги густим і високим лісом, викидається до суходолу. Піднімаючись на 70—100 ф. вгору і маючи коло 650 кроків навкруги, Середня скеля нагадує собою величезний курган, який увесь заріс високим, густим лісом, низьким непролазним чагарником; подекуди він засіяний різнокольоровими квітами, між якими найбільш конвалій або ваннику.

Це теж одна з найкращих місцевостей на лівому березі Дніпра, нижче Кичкасу, на яку мимоволі звертає свою увагу кожна людина.

«Коли ви вилізете, — каже Я. П. Новицький, — на ту чи на іншу скелю, то побачите чудовий кришталевий Дніпро, почуєте шумні, і дзвінкі переливи води, які ніжно ласкають ваш слух, побачите мальовниче розкинуті околиці. Перед вами суворі Стовпи та Стоги; далі ви бачите ошанцьовану частину острова Хортиці з його кучерявими грушами, навислими скелями, піскуватими берегами та одкосами, а ще далі обрій, в який упираються могили та кряжі степові».

В тридцятих роках минулого віку на Середній скелі можна було бачити оригінальний камінь під назвою «Люлька», схожий на справжню люльку з чубуком та протичкою. Там же можна було теж бачити «ліжко», або «сідало», інакше, «стуло», або «кресло Сагайдака». Те «ліжко» стояло на верховині скелі, і це було не що інше, як оброблений камінь, на середині якого видовбано заглибину для лежання людини з узголовком для голови та з ямочками для ніг. Од морозу чи чого іншого те «ліжко» розлупилось на дві частини, але вони лежали щільно одна коло одної, і ніхто не зважувався зрушувати їх з місця. Але 1883 року до Середньої скелі приїхали з міста Олександровського два гуляки, які після довгої гулянки та доброї піятики надумали показати людям свою удаль та молодецтво — підкласти під «ліжко» порох та запалити його. Задумали й зробили, і в момент од того «ліжка» не лишилось і жодного камінця на місці.

Подібне до «ліжка» Сагайдака, що на Середній скелі, було також «ліжко» з очевидними слідами штучної обробки на Мигійській скелі, коло річки Бога. Невідомо, яка ж доля того мигійського «ліжка»: чи така ж, як і «ліжка» Сагайдака. Принаймні, мигійське «ліжко» року 1903 було ще ціле.

Середня скеля приваблює до себе людину не самими своїми красотами: вона притягає до себе ще й тими культурними пережитками, які збереглись на ній: на Середній скелі знайдено неолітичну станцію, яка дуже гарно збереглася до наших часів. Це чудовий зразок життя людини на Дніпрових островах передісторичних часів новокам'яної доби. На ній знайдено чудесне кремінне ретушоване знаряддя, черепки посуду, цікаві як що до техніки, де до глини примішані мушлі, так і що до орнаменту, подібного до орнаменту Усатівської станції біля Одеси. Там же знайдено і рештки їжі людини тієї ж доби, тобто мушлі, риб'ячі та звірячі кістки.

Так, урочище Кичкас з його перевозом, з його могутніми, високими скелями, з його лугами-бережинами, з його широкими та далекими околицями споконвіку було відоме людині. Тому докази — ті неолітичні станції, які там знайдено, і ті численні загадкові землянки на взгір'ї коло нього, і та золота монета з особою візантійського імператора, яку випадково витягли з води на перевозі, і навіть ті великі й малі могили, якими уквітчаний увесь степ на південний захід од Кичкасу.

Всі ті народи, які приходили в нашу країну, чи з Далекого Сходу, чи з Кавказу, чи з Малої Азії, чи з Греції, всі вони знали Крарійський, або Кичкаський перевіз. Наша країна широко розгортала свої надра і всім давала пристановище й захист. Через те знали її кіммерійці,