Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

й одну сирену, – огризнувся гармаш.

– Тримайся ближче до мене, Берлін побачиш, – обіцяв грузин, зриваючи кокарду з безкозирки.

– Янек сердиться, що на Одер нас не послали, – згадала Лідка і скривилася, побачивши, що Саакашвілі робить з шапкою. – Навіщо це тобі?

– Ця погань не потрібна, – Григорій кинув фашистську емблему на землю, – а решта може пригодитися. Хоча б чоботи чистити. – Викрутив синє сукно, сховав до кишені.

Минули окоп з гарматою, і перед ними відкрився широкий приморський краєвид: до обрію сягали поля, позначені темними латками свіжої землі, а на них зеленіли постаті уланів, що орали. Місцевість була горбкувата, а на обрії чорнів ліс, повсюди блищали на сонці озерця.

– Приїздитиму сюди влітку на відпочинок, – сказала Лідка. – Повітря здорове, й краса яка.

Неподалік від шосе видрілася чимала селянська садиба – кілька будівель за вищерЄленим снарядами муром.

Обійстя разом з гарматою на дюнах становили вузол опору: солдати повибивали в стінах бійниці, на відкрито-. му місці між будинком і хлівом поставили загородження, вирили окопи й траншеї.

На подвір'ї вештались улани. Двоє біля криниці напувало коней. Третій прав онучі в кориті, а чисту вже сорочку повісив на колесо січкарні. Біля воріт, що вели на шосе,, стояв «Рудий», з башти виглядало дві голови.

– Лишенько, час чергувати! – скрикнула Лідка, глянувши на годинника, й побігла до будинку, над дахом якого стриміла радіоантена.

Григорій, наближаючись до танка, почув, як Єлень навчає Черешняка.

– Це тобі не галушки в рот, а снаряд у гармату, треба допомогати всім тілом, з розвороту.

– Можна й одною рукою, – упирався Томаш.

– От придурок! – зітхнув Густлік, звертаючись до Григорія, а потім знов узявся пояснювати: – Я ж тобі, телепню, кажу, як то має бути: в танку сто снарядів і сто раз треба зарядити. Одна рука швидко втомиться. Якщо запізнишся хоча б один раз, то нам усім кінець.

Григорій глянув ще на дві машини з солдатами, які проїхали по шосе, і сів на дошки, що складені вздовж огорожі, там на сонці вигрівався Шарик.

– Ну що, старий… – хотів погладити собаку, але той несподівано вишкірив зуби і грізно загарчав. – Ти що, сказився?

– Що таке? – запитав Густлік.

– Я не до тебе. Шарик сказився. Саакашвілі пересів праворуч собаки, і пес, повернувши морду, приязно заскавчав, підповз, підставив голову, щоб його погладили.

– До гармати, – наказав Густлік.

Обидва з Черешняком зникли в башті, й тільки крізь прочинені люки чути було голоси й брязкіт металу.

– Осколковим заряджай!

– Готово!

– Розряди… Бронебійним заряджай!

Саакашвілі заплющив очі і, слухаючи команди; вигрівався на сонці, відпочивав. Мабуть, мав на це право, бо після довгого маршу від Гданська майже під Щецін ретельно оглянув машину й зробив усе потрібне. Хіба що гусениці… Треба було б десь знайти розбитий Т-34 з новими, мало зношеними гусеницями, зняти декілька ланок, привезти й замінити… Саме так, треба привезти, отже, лиш тоді, як Віхура повернеться.

По шосе під'їхав ваговоз, як на зло, зупинився перед брамою, гуркочучи мотором. Віхура, напевно Віхура, подумав Григорій, не розплющуючи очей. Тим часом з машини виліз високий чоловік у куртці з біло-червоною пов'язкою на рукаві, в чоботях і, підійшовши до брами, читав написи, випалені на дошках: «Хазяйство Калити», «Хазяйство Коса».

– Ви до кого, громадянине? – запитав вартовий.

– До сина.

В цю ж мить Григорій по голосу пізнав Веста, рвучт ко схопився на ноги й радісно вигукнув, звівши догори руки:

– Ваша! Ваша!

Скочили назустріч разом з Шариком, зразу ж за ними Густлік і трохи ззаду Томаш. На крики вибіг Янек та кинувся батькові на шию.

– Надовго приїхав?

– Я привіз оперативну групу, щоб зразу ж, як визволять Щецін…

– Значить, залишаєшся з нами, – зрадів Янек.

– Тільки на п'ятнадцять хвилин, бо мушу повернутися до Гданська. А потім знов приїду…

Батько з сином рушили до будинку, а решта екіпажу залишилася на місці. Густлік за руку притримав грузина, щоб не йшов за ними.

Тільки Шарик, якому найважче було приховати свої почуття, побіг підскоком услід за Косами.

Крізь прочинене вікно виглянула Лідка в радіонавушниках.

– Добрий день! – зраділа, вітально помахавши рукою.

Янек за батьковою спиною жестом показав, аби сховала бурштинове серце, яке на чорній стрічці звисало у дівчини з шиї.

– Ой-ой! – насупила брови Лідка й засунула оздобу за пазуху.

– Мундир не сукня, а солдат не ялинка, – промовив до неї Янек стиха. – Наказів не було?

– Ні, тільки німці десь близько викликають: «Приходь, Герменегільдо!»

– Занотуй, – наказав Янек і, відкривши двері, запросив батька до хати.

З-за хліва цю сцену спостерігав Фелікс Калита. Тепер попрямував на своїх кривих ногах до вартового. Той, розгубившися, виструнчився перед командиром,

– На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр.

– Без дозволу командира чужих пускаєш? – запитував лагідно, солодко і раптом, почервонівши, перейшов на крик: – Улан! Таким вартовим свічку в руки, а не гвинтівку. Пишіть матері, хай за вас молиться, бо кишки випущу й на колючий дріт намотаю…

Янек причинив вікно, щоб не чути вахмістрового галасування. Тепер було тільки видно, як, заклавши за спину руки, погойдуючись з п'ят на передки, вахмістр вичитує солдатові.

– Хороший хлопець, але інакше не вміє, – пояснив батькові. – Ми були разом з його ескадроном у бою, а тепер разом охороняємо узбережжя на випадок ворожого десанту. Улани, наш танк і польова гармата. Тільки тут тихо. Іноді з'явиться на обрії димок, то наші літаки відгонять корабель, і знов тиша. Нудно.

– А той факт, що стоїте над морем, мало цікавий? – усміхнувся батько. – До війни наш орел ледь-ледь діставав дзьобом до Балтики, Пруссія мов ярмо була: а тепер… на повний розмах крил…

– Що чути в Гданську?

– Місто живе. Стали до ладу майстерні, до порту прийшли кораблі з Кронштадту. Тральщики розчищають фарватер на Гель. Торпедні катери вистежують німецькі підводні човни, яких чимало на Балтиці, а особливо у вашому районі, між Борнгольмом і Колобжегом…

– Маруся не писала?

– Ні…

Трохи помовчали.

Зрозумівши, що й Янекові листів не було, батько, щоб перевести розмову на інше, взяв зі столу книжку й спитав:

– Читаєш?

– Зубрю. Правила бою – це мені як командирові треба знати, і внутрішньої служби, – щоб вахмістра не сердити. Коли повернешся?

– Через тиждень. Не сьогодні-завтра фронт може зрушити з місця, і тоді ми зразу за радянськими військами до Щеціна.

– Нас не застанеш. Сапери вже давно біля Одеру, решта армії також рушила на південь, і