Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть воєнкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон — анiчутiнку нiчим не журились. Не було їх лише на приступцi носа — на неї хтось накинув сiтку прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав чоловiк.

Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi навскiснi очi i одразу ж прикрив їх зморшкуватими повiками, матерiалу яких вистачило б на значно бiльшого чоловiка.

Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями повiк, як з безлiчi їхнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована хитрiсть. Але їй мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне, для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова слава.

Коли в київському цирку об'явився новий правитель України гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi i бiднi — мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та знає, для якої частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав хлiборобiв:

— Чули, чим воно пахне?

— Смалятиною, — понуро вiдповiли йому.

— Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.

Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"

I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї, каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все це на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою — i сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiкає в халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.

Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без якої теж не кожен обiйдеться. Правда, любов буває всяка: любив i вовк кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмiє. Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не має. То хай батюшка зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи є в цих вiдрах дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?

— Правильно! — закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше сподобалось, що Шевко має понятiє до мужика, i бучно пiдняв старосту на "ура".

Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли гетьманцi виїхали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:

— За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.

Але Шевко не послухався перестороги:

— Над шкурою дрижати — людиною не жити.

— А як ти думаєш викрутитися?

-Почекаю, там буде видно. Широко, як менi здається, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожної хати принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй пропiй.

Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужої скаженiвки, нi свого здоров'я.

Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п'ять шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр'ї нi писку, нi виску.

Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:

— Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не має своєї голови, то показує чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...

Недовго протрималось на чужiй зброї оте сузiр'я дрiбних карликiв, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворi стоїть двадцятий вiк. Напхане злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр'я дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...

Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрiї волостi.