Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

в тому винен».

Сіґурд мовив:

26

«У тому ти винен,

що мав я рушати

в гори священні;

добро і життя

залишив би сяючий змій,

якби ти мене не надихнув».

Тоді підійшов Реґін до Фафніра й вирізав йому серце мечем, який звався Ріділль, і випив крови з тої рани. Реґін мовив:

27

«Посидь нині, Сіґурде,

я ж піду спати,

тримай серце змія над жаром;

його я волію

з'їсти пізніше

з кривавим питвом».

Сіґурд мовив:

28

«Далеко забіг ти,

коли я червонив

меча кров'ю Фафніра;

мірявся я

міццю зі змієм,

коли ти лежав у траві».

Рейн мовив:

29

«Довго лежати

ти дав би в кущах

давньому велету,

як не мав би меча,

що зроблений мною,

з клинком найгострішим».

Сіґурд мовив:

30

«Відвага — це ліпше

у битві звитяжних,

ніж меч найміцніший,

муж бо хоробрий

у битві суворій

і з кепським мечем переможе.

31

Краще сміливому,

ніж несміливому

ведеться у грі героїв[449];

краще звитяжець

за слабкодуха,

хай би що той тримав у руці».

Сіґурд узяв серце Фафніра і почав смажити його на прутику. Він помітив, що сік із серця піниться, і тицьнув у м'ясо пальцем, аби спробувати, чи вже готове. Він підніс пальця собі до рота. Кров із серця Фафніра потрапила на його язик, і він став розуміти мову птахів. Він почув, як синички щебечуть у гіллі. Синиця мовила:

32

«Тут сидить Сіґурд,

кроплений кров'ю,

Фафніра серце

смажить над жаром;

назвала б я мудрим

того, хто персні ламає[450],

якби м'яз життя[451]

він сяйного[452] з'їв би».

Інша мовила:

33

«Там лежить Реґін,

він зрадити хоче

мужа того,

який йому вірить,

готує у гніві

слово лихе,

воліє зла коваль[453]

за брата помститись».

Третя мовила:

34

«Голову стяв би

він сивому старцеві,

до мертвих послав би його;

золотом всім тим

він сам володів би,

що Фафнір на ньому лежав».

Четверта мовила:

35

«Мудрим назвала б

його, як би міг він

гарні поради

сестер зрозуміти,

зарадив собі

та радував круків;

вовка впізнаєш

за вовчими вухами[454]».

П'ята мовила:

36

«Мудрим не є

той битви стовбур[455],

кого я вважала

війська вершиною[456],

коли він дозволить

вільно піти

брату того,

кого він убив».

Шоста мовила:

37

«Дуже немудро

буде йому пощадити

ворога люду;

там Реґін лежить,

що зраду замислив,

а князю про те невідомо».

Сьома мовила:

38

«Зітне хай він голову

інистохолодного троля[457]

і перснями заволодіє;

буде один він

тим володіти,

що Фафнір беріг».

Сіґурд мовив:

39

«Влади не має

Реґіна доля

смерти моєї

слова його втілити;

бо звідси обоє братів

попрямують до мертвих».

Сіґурд стяв голову Реґіна, з'їв серце Фафніра і випив крови обох, Реґіна і Фафніра. Тоді почув він, як синиця мовила:

40

«Зв'яжи ти, Сіґурде,

персні червоні;

князю не личить

сильно тривожитись.

Діву, я знаю,

вельми красиву,

вбрану у злото

ти можеш зустріти.

41

До Ґ'юкі лежить

зелений шлях,

доля дорогу

вкаже герою;

конунг звитяжний

має дочку;

Сіґурд за неї

викуп заплатить[458].

42

Зал є високо

на Хіндарф'яллі,

навколо нього

пломінь буяє,

мав так зробити

муж велемудрий[459],

морок розсіяти

полиском моря[460].

43

Знаю я — там на вершині

ратниця спить,

грає над нею

липи губитель[461];

Іґґ[462] шпичаком

її приспав,

бо не того

вона воя згубила.

44

Знай — ти побачиш

діву в шоломі,

що Ті з битви

Віндскорнір[463] вивіз;

не ворухнеться

у сні Сіґрдріва,

конунга чадо,

з присуду норни».

Сіґурд поїхав шляхом Фафніра до його помешкання і знайшов його відчиненим. Двері й дверні стовпи там були залізні. Із заліза були й усі сволоки в тому домі, а сам дім врито в землю. Там Сіґурд знайшов силу-силенну золота і наповнив ним дві скрині. Також він узяв там жах-шолом, і золочену броню, і меча Хротті, і багато коштовного каміння, й поклав це все у торбу на сідлі Грані. Але кінь не зрушив з місця, поки Сіґурд сам на нього не сів.

Промови Сіґрдріви

Сіґурд в'їхав на Хіндарфйолль і попрямував на південь до Фраккланду. Гора, яку він побачив, яскраво сяяла від палаючого полум'я, заграва сягала небес. Він дістався туди. Там стояла загорожа з щитів, а нагорі майорів стяг. Сіґурд увійшов до загорожі і побачив, що там лежить чоловік, спить серед своєї зброї. Він зняв шолома з його голови. Тоді побачив він, що то жінка. Броня так добре на ній сиділа, ніби приросла до тіла. Тоді він розсік обладунки Грамом від отвору для голови до самого низу і ще поперек, до обох рукавів. Затим він зняв з неї броню. Вона прокинулася, підвелася, побачила Сіґурда і промовила:

1

«Що бронь пробило?

Чом я прокинулась?

Хто мене вивільнив

металевих оков?»

Він мовив:

2

«Сіґмунда син, —

наразі нарізано

крукам корму, —

мечем Сіґурда!»

Вона мовила:

3

«Довго я спала,

довго була непритомна,

довго лежу тут;

То Одіна воля,

щоб я не могла

поворухнутись».

Сіґурд сів поруч і спитав її ім'я. Вона взяла ріг, повний меду, і дала йому трунок пам'яті:

3

«Слався, день!

Славтеся, дня сини!

Славтеся, ніч із дочками!

Незлими очима гляньте на нас

і перемогу даруйте!

4

Шануйтеся, аси!

Шануйтесь, асиньї!

Шануйся, чим повна земля!

Мову і пам'ять

дайте нам, двом, що зустрілись,

і руки цілющі на довге життя».

Вона назвалася Сіґрдрівою і виявилася валькірією. Вона розповіла, як бились два конунги. Один з них звався Хьяльмґуннар. Він був старий і великий вождь, і Одін дав йому перемогу:

«Інший — то Аґнар,

Ауди брат,

якого ніхто

не став захищати».

Сіґрдріва вразила Хьяльмґуннара у битві, тож за це Одін уколов її сонним шпичаком і сказав, що вона більше ніколи не переможе у битві і що вона мусить вийти заміж — «я ж йому відказала, що даю непорушне слово не виходити за будь-кого з мужів, кому відомий страх». Сіґурд у відповідь попросив її відкрити йому знання, коли вона відає, що відбувається