Читати книгу - "Крижана принцеса"

— Як це чудово, мамо, що Еріка нарешті змогла прийти. Ти ж чекала на це так довго.

— Так, це дуже чудово.

Вона сіла на диван. Її немов пронизав біль, і Неллі взялася за свою праву руку.

— Мамо, що з тобою? Тобі боляче? Мені збігати за твоїми пігулками?

Ян нахилився й обійняв її, але Неллі різко його відштовхнула.

— Ні, зі мною все гаразд. То лише всякі вікові хвороби даються взнаки. Що тут казати — старість. До речі, ти хіба не маєш зараз бути на роботі?

— Так, я заскочив додому, щоб узяти деякі документи. Тож з вашого дозволу, пані, я залишу вас. Не перевтомлюйся, мамо. Пам’ятай про те, що сказав лікар…

Неллі лише щось пробурмотіла у відповідь. Турбота й співчуття Яна здавалися щирими, але Еріка могла заприсягтися, що побачила на його обличчі легку посмішку, коли він вийшов із кімнати й на секунду обернувся до них.

— Не старій. У наш час ідея з етестюпом[4] набуває популярності. Єдине, на що можна сподіватися, так це на те, щоб стати шаленим і думати, що тобі знову двадцять. Хіба не чудово прожити життя заново?

Неллі всміхнулася.

Еріка щось пробурмотіла й промовила:

— Як не крути, імовірно, втіха — мати сина, який веде справи родинної компанії. Як я зрозуміла, Ян і його дружина живуть у тебе.

— Втіха… Можливо, і так.

Неллі подивилася на світлини, що стояли на каміні з розпаленим багаттям. Вона не промовила ані слова, і Еріка не наважилася заговорити першою.

— Годі вже про мене. Ти пишеш зараз нову книжку? Мушу сказати, що мені сподобалася твоя попередня біографія. Карін Бойє. Ти робиш людей знову живими. Як так склалося, що ти пишеш тільки про жінок?

— Гадаю, це лише випадковість. В університеті я писала свою дипломну роботу про видатних письменниць-жінок і так захопилася ними, що в мене з’явилося бажання довідатися більше про те, якими вони були людьми. Як ти, напевно, знаєш, я почала з Анни-Марії Леннґрен, оскільки про неї знала найменше, а потім усе це набрало обертів. Зараз я пишу про Сельму Лаґерлеф. Як виявилося, у її біографії дуже багато цікавих поворотів.

— Ти ніколи не замислювалася над тим, щоб написати щось, скажімо… не біографічне? У тебе такий особливий стиль, що мені було б дуже цікаво почитати щось із художньої літератури.

— Звичайно, я думала про це. — Еріка намагалася приховати зніяковілість. — Але зараз не маю часу, бо пишу книжку про Сельму Лаґерлеф. А потім побачимо, як вийде.

Вона поглянула на годинник.

— До речі, письменництво… На жаль, зараз я мушу вже йти. Хоч у моїй роботі немає визначених робочих годин, але дуже важливо дотримуватися самодисципліни. Тож зараз я мушу простувати додому й писати заплановані на сьогодні сторінки. Дуже дякую за чай і смачні канапе!

— Будь ласка. Я була дуже рада, що ти завітала до мене в гості.

Неллі граціозно встала з дивана. Тепер від її вікових хвороб не залишилося ані сліду.

— Я проведу тебе. Раніше цю місію виконувала наша домробітниця Вера, але час не стоїть на місці. Домробітниці більше не в моді, та й мало зараз тих, хто має фінансову змогу їх наймати. Так, я охоче мала б таку людину, і в нас були гроші, але Ян відмовився. Він сказав, що не хоче, щоб у нашому будинку був хтось чужий. Тож тепер вона приходить сюди прибирати лише раз на тиждень. Так, не завжди нам легко зрозуміти молодь.

Відтепер вони досягли нового рівня в спілкуванні, і коли Еріка простягнула на прощання руку, Неллі проігнорувала її й поцілувала в щоки. Еріка вже інстинктивно розуміла, з якого боку треба починати, і почувалася майже світською людиною. Вона вже навіть стала гостею в найбагатших родинах.

Еріка поспішала додому. Вона не хотіла говорити Неллі, чому насправді змушена бігти. Вона подивилася на годинник. За двадцять хвилин друга. О другій мав приїхати маклер і оглянути будинок перед продажем. Їй ставало зле від однієї лише думки про те, що хтось походжатиме батьківським будинком і заглядатиме в кожну кімнату. Однак наразі вона не могла нічого змінити.

Еріка сьогодні йшла пішки й дуже поспішала, аби прийти вчасно. «Хай там як, але він може й трохи зачекати», — раптом подумала вона й відразу ж сповільнила кроки. Чому вона має летіти з усіх ніг?

Несподівано Еріка згадала про приємне: суботня вечеря в Патрика перевершила її очікування. Вона завжди сприймала його як милого, але дещо набридливого молодшого брата, попри те, що вони однолітки. Донині вона теж була впевнена, що він залишився таким самим надокучливим хлопчиськом, а натомість зустріла мужнього й приємного чоловіка з чудовим почуттям гумору. І якщо казати щиро, він мав вельми гарну зовнішність. Еріка замислилася, коли ж їй запросити його додому на знак подяки за минулу зустріч, аби не видатися невихованою.

Останній підйом до кемпінгу Селвіка здавався оманливо коротким, а насправді був довгим і тривалим. Еріка важко дихала, коли повернула праворуч і попростувала до будинку. Коли вона дійшла до вершини, то раптом зупинилася. Біля її будинку стояв великий «мерседес». Еріка знала достеменно, кому він належав. Вона й гадки не мала, що цей день може здивувати її ще чимось. Однак на неї чекали нові сюрпризи.

— Привіт, Еріко.

Лукас стояв біля вхідних дверей, склавши руки на грудях.

— Що ти тут робиш?

— Це так вітають своїх родичів?

Його шведська мова мала легкий акцент, але граматично відповідала всім правилам.

Лукас розвів руки, немов готувався до обіймів. Еріка проігнорувала його натяк і подивилася на нього так, наче побачила те, що й очікувала. Вона завжди боялася недооцінити Лукаса, а тому поруч із ним поводилася дуже обережно. Зараз їй хотілося підійти й відважити йому по гарненькому обличчю доброго ляпаса, але вона розуміла, що потім може пошкодувати про це.

— Відповідай на моє запитання: що ти тут робиш?

— Якщо не помиляюся, то… Хм. Ну, якщо сказати прямо, то одна четверта цього всього належить мені.

Він махнув рукою в бік будинку, але так само впевнено міг показати на весь світ: самовпевненості йому не бракувало.

— Половина належить мені, половина — Анні. Ти не маєш нічого спільного з цим будинком.

— Ти, імовірно, не дуже тямиш у шлюбному кодексі. Та й не дивно: тобі ж так і не вдалося