Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

так було цього разу. Не перетворюй це на звичку.

— Ні, мем. — Він засміявся. — Повторіть оте, що ви сказали про мандрагору. Скажіть, що у мене отруйник у кишені. І про револьвер зі срібними кулями, повторіть це.

Вона повторила. Обоє засміялися.

Вони голосили і кричали, їдучи у напіврозваленій машині-бляшанці, підскакуючи на купках гравію. Вона говорила, а він слухав, міцно заплющивши очі, і вони ревли, заходились і шаленіли від сміху.

Вони сміялися, аж поки не пірнули у воду в купальних костюмах, а як виринули, то посміхались до вух.

Сонце стояло прямо посеред неба, і хвилин п’ять вони хлюпалися по-собачому, а тоді почали по-справжньому плавати у ментолово-прохолодній воді.

Лиш після заходу, коли сонце раптом зникло і тіні вийшли з-під дерев, вони згадали, що тепер треба повертатися до міста тією самою пустельною дорогою, знову повз дичавину боліт.

Вони стояли біля машини і дивилися на ту довгу дорогу. Дуґ важко ковтнув.

— Нічого з нами не трапиться.

— Нічого.

— Заскакуй!

Вони попадали на сидіння, Нева копнула стартер, наче то був дохлий пес, і вони рушили вперед.

Вони їхали попід сливово-синіми деревами, серед оксамитово-блакитних пагорбів.

І нічого не трапилося.

Вони мчали широкою, розораною колесами гравійною дорогою, що теж забарвлювалася у сливовий колір, дихали тепло-прохолодним бузковим повітрям і дивилися одне на одного, чекаючи.

І нічого не трапилося.

Нева почала тихенько щось наспівувати.

На дорозі нікого не було.

А потім на ній дехто з’явився.

Нева засміялася. Дуґлас подивився вперед і теж захихотів.

На узбіччі стояв маленький хлопчик років дев’яти, у вершковому літньому костюмчику, в білих черевиках і у білій краватці, а обличчя його було рожевим і обшкрябаним. Він махнув рукою.

Нева зупинила машину.

— Ви до міста? — весело гукнув хлопець. — Я загубився. Був з родиною на пікніку, поїхали без мене. Радий, що зустрів вас. Тут якось лячно.

— Залазь!

Хлопець заліз на заднє сидіння, і вони рушили далі. Дуґ і Нева кидали погляди у дзеркало і сміялися, але згодом затихли.

Малий позаду довго мовчав, і сидів дуже рівно у своєму чистому, свіжому, новому білому костюмі.

Вони їхали порожньою дорогою під темним небом, на якому блищало лиш кілька зірочок. Вітер ставав холоднішим.

Нарешті хлопець заговорив. Дуґ не почув, що він сказав, але побачив, як Нева скам’яніла і зблідла, як морозиво, з якого малому пошили костюм.

— Що? — спитав Дуґ, озираючись.

Малий не блимав і дивився просто на нього. Його губи заворушилися так, ніби зовсім не належали його обличчю.

Двигун машини пирхнув і заглух.

Вони сповільнились і стали намертво.

Дуґ дивився, як Нева тисне то на газ, то на стартер. Але увагу його захопили слова малого, що прозвучали у новій густій тиші, що заповнила машину:

— Хтось із вас колись думав… — Хлопець набрав повітря і закінчив: —…чи буває на світі така штука, як генетичне зло?

Ще один прекрасний безлад

Ці звуки пролунали посеред літа, посеред ночі.

Біля третьої години ночі Белла Вінтерс сіла на ліжку і прислухалася, а потім знову лягла. Через десять хвилин вона знову почула шум, що доносився з пітьми, від підніжжя пагорба.

Белла Вінтерс жила в квартирі на першому поверсі, яка знаходилася на Вандомському пагорбі, неподалік від Еффі-Стріт в Лос-Анджелесі, мешкала тут всього кілька днів, тому поки що все було їй невідоме: цей старий будинок, стара вуличка, старі бетонні сходи, що круто піднімалися вгору від самого підніжжя — рівно сто двадцять сходинок. І саме зараз…

— На сходах хтось є, — сказала Белла сама до себе.

— Що? — спросоння перепитав Сем, її чоловік.

— На сходах якісь люди, — відповіла Белла. — Розмовляють, кричать, ледь не доходить до бійки. Минулої ночі я теж їх чула, і позаминулої, але…

— Кого? — пробубнів Сем.

— Тихо, спи. Я сама подивлюся.

В пітьмі вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна, — і справді побачила двох людей, які сварилися, бурчали, кректали — то голосно, то приглушено. Лунали й інші звуки: глухі удари, стукіт, скрегіт, ніби хтось тягнув угору якийсь громіздкий предмет.

— Невже в такий час хтось може переїжджати? — запитала Белла, звертаючись до темряви, до вікна і до себе.

— Сумніваюсь, — пробурчав Сем.

— А схоже…

— На що схоже? — тепер Сем прокинувся остаточно.

— Наче двоє тягнуть…

— Господи, хто і що тягне?

— Тягнуть рояль. По сходах.

— О третій годині ночі?

— Двоє людей і рояль. Прислухайся.

Закліпавши очима, чоловік сів і насторожився.

На віддалі, десь на середині схилу, пролунав протяжний звук, який видають рояльні струни від різкого поштовху.

— Почув?

— Боже милостивий, ти права. Але навіщо комусь красти…

— Вони не крадуть, вони доставляють.

— Рояль?

— Я тут ні при чому, Семе. Вийди і сам запитай. Ні, постривай, я сама.

Закутавшись у халат, вона вискочила за двері і пішла по тротуару.

— Белло, — відчайдушно прошипів Сем їй услід. — Збожеволіла?!

— Що може трапитися вночі з товстою і страшною жінкою п’ятдесяти п’яти років? — кинула вона.

На це Сем нічого не відповів.

Вона безшумно дісталася до краю схилу. Десь внизу чула, як двоє орудували громіздким вантажем. Коли-не-коли він видавав протяжний гул і змовкав. Іноді один із чоловіків щось кричав чи віддавав наказ.

— Ці голоси… — прошепотіла Белла. — Звідкись вони мені знайомі.

У непроглядній пітьмі вона ступила на сходи, які блідою смугою спускалися вниз. Голоси віддавали луною:

— Знову ти втягнув нас у халепу.

Белла завмерла. Де ж, дивувалася вона, я чула цей голос тисячу разів!

— Агов! — гукнула вона.

Відраховуючи сходинки, Белла рушила вниз, потім зупинилася.

І нікого не побачила.

Тут її пробрав холод. Незнайомцям було нікуди подітися. Схил був довгим та крутим, а вони волокли важкий, громіздкий рояль, хіба ні?

«Чому я вирішила, що це рояль? — здивувалася вона. — Я ж тільки чула звук. Однак сумнівів немає, це він. До того ж, у ящику».

Вона повільно розвернулася і пішла нагору, сходинка за сходинкою, повільно-повільно, і голоси зазвучали знову, ніби тільки й чекали, щоби вона пішла геть після того, як їх злякала.

— Що ти робиш? — обурювався один голос.

— Та я тільки… — відказав інший.

— Штовхай на мене! — закричав перший.

Другий голос, подумала Белла, він теж мені знайомий. І я навіть знаю, що вони говоритимуть далі.

— Гей, ти, — сказало нічне відлуння далеко внизу, — не стій там, поможи мені!

— Гаразд! — Белла заплющила очі, відкашлялась і ледь не впала, сідаючи на сходинку, щоби віддихатися, а в думках крутилися чорно-білі кадри. Раптом їй пригадався 1929 рік: вона, ще мале дівча, сидить у кіно, у першому ряду, а високо над головою миготять світлі і темні кадри,