Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

не мають його, ставимося майже поблажливо: вони так багато не розуміють. Вони виросли в «тепличних» умовах західної свободи, позбавлені наших травм. А ми насправді любимо свої травми і не дуже довіряємо тим, хто їх не має. Не тому, що вони погані, а тому, що вони гірше за нас «розуміються на житті». І в результаті те, що є в їхньому досвіді і чого так бракує нам, ми відсуваємо на другий план.

Насправді Гузар виріс в оригінальних умовах абсолютно особливої свободи. Сама непевність становища біженця і готовність у будь-який момент зірватися з місця не тільки пригнічує, навпаки — виводить на особливий ступінь свободи. Самоврядування в таборах для переміщених осіб, необхідність заробляти, домовлятися й жити в мирі з «місцевими», а отже, і необхідність зберігати дисципліну, потреба не втрачати людську подобу, не опускатися в найважчих умовах — це була дещо сувора, але й дієва школа людських стосунків і суспільних відносин. Для людини, яка виросла за таких умов, слово «влада» ніколи не мало свідомо негативної конотації. Влада інструментальна. Її можна використовувати як завгодно — на добро чи зло. Щоб її використовувати, потрібно вміти це робити й усвідомлювати свою відповідальність за неї. І робити це повинні не тільки люди, які йдуть у владу, а й ті, хто до влади приводить.

«Нам варто пам’ятати, що мати владу — то є велика спокуса, — говорить Блаженніший. — Зуміти використати її на добро, не забути про Боже помазання і ту відповідальність, яка за нею стоїть, це є велике благословення. Людину у владі спіткає спокуса використати її для власних цілей або упевнитись у тому, що все, що вона робить, покращує світ. Згадайте Радянський Союз чи гітлерівську Німеччину — вони були впевнені, що створюють новий кращий світ. Натомість робили щось потворне. Тому не варто ганити весь час владу — замислимося над тим, яку спокусу ці люди мають. Спитаємо себе: а чи я сам поводився би інакше, якби потрапив у таку ситуацію? Наша влада не є чимось чужим для нас, ці люди не є зовсім іншими від решти нашого народу. Просто політики, їхні рішення і вчинки значно більше впадають в очі».

У роздумах кардинала Гузара про владу (а їх є досить багато і у статтях, і у зверненнях та проповідях, і у бесідах із журналістами) часто лунає одне з найважливіших слів у його житті: служіння. Влада — це служіння. Коли людина, наділена владою, ставиться до свого дару саме так, вона може робити помилки (усі їх роблять), але в цілому — принести дуже багато добра. Як і кожна людина, що іде за своїм покликанням і використовує дар, даний Богом, на добро.

Пряма лицарська постава Блаженнішого — сам по собі досконалий зразок ідеалу служіння, свідоцтво того, що служіння такого штибу можливе й актуальне навіть у сучасному світі — здавалося б, далекому від лицарських ідеалів. Комусь подобається називати це аристократизмом, приписуючи «аристократам духу» звичку віддавати перевагу дії перед бездіяльністю. Хтось може знайти в тому чернече самозречення — і це також буде правдою. Але Блаженніший наполягає на тому, що не потрібно бути монахом, щоб служити й зберігати вірність своїм ідеалам. Дар Божий для будь-якої людини вже є стимулом для служіння. Він дається тобі — але не для тебе, щоб ти з його допомогою здійснював Промисел Божий, який завжди полягає в тому, щоб робити добро. Головне слово — «робити». Тому що «добро» — це те, що проявляється тільки в дії на благо ближнього. Це стосується як повсякденних справ, так і влади. Ні «особливих випадків», ні «виключень із правил» не знайти у фундаментальних Божих законах: що «добро» для кухарки, то «добро» і для президента.

Служіння в розумінні Блаженнішого — той ідеал взаємин, на якому тримається здорове суспільство. Суспільство, у якому кожен на своєму місці служить іншому і користується тими благами, які створюються в цій «мережі взаємного служіння». У влади тут є особлива роль: вона може допомогти налагодити ці зв’язки й своїм прикладом їх пропагувати у суспільстві. Власний приклад для Гузара завжди був важливою деталлю поведінки людини перед очима публіки — священика, політика, представника еліт, тобто людей, які можуть (а отже, повинні, оскільки такий їхній дар) установлювати для суспільства «межі норми». Давати зрозуміння, що добре, а що зле. Так, як Любомир Гузар завжди намагався робити сам.

Розділ 11. Візит папи Івана Павла ІІ: летовище, іподром, майдан

Говорити про те, що Гузар як керівник УГКЦ ніколи не грав у політичні ігри, цурався їх, не йшов на компроміси — грішити проти істини. Він був патріархом величезної церкви, обіймав політичну посаду, а отже, був політиком. Блаженніший не міг уникнути цих ігор і не намагався створити враження, що він «поза політикою». У цьому немає ні докору, ні похвали, оскільки участь у політичному житті — це природна частина буття людини, що належить до європейської традиції. Усе те погане, що ми вкладаємо в слово «політика», виникло внаслідок наших травм і спотвореного уявлення про неї. Зрештою негативне ставлення до цієї невід’ємної частини державного життя нас самих і травмує. Цей розрив між громадянами й політикою, нерозуміння своєї ролі та небажання «брати в цьому участь» мотивує тих, хто роз’ятрює в нас цю травму. Тим цікавіше спостерігати за людьми, які цієї травми взагалі не мають і хто готовий брати участь у політичній грі, долучаючи в неї нові риси чи правила.

Візит в Україну папи Івана Павла ІІ 2001 року був одним із яскравих політичних виграшів Любомира ­Гузара. І, можливо, однією з центральних подій його кар’єри. Це трапилося у важкий момент для України та її влади: країну лихоманило від убивства журналіста Георгія ­Гонгадзе, перших серйозних акцій громадянської непокори за часи Незалежності. Можливо, якби все було добре, приїзд папи в Україну виявився б неможливим — надто уважно прислухалася державна «верхівка» до «сигналів з Москви», а візит понтифіка на «канонічну територію» Московського патріархату там сприймали не інакше, як скандал.

Президент Леонід Кучма полюбляв іноді скрутити дулю в бік Кремля. Та й Московську патріархію волів тримати «в тонусі», натякаючи на те, що в Україні вона має конкурентів. Церковна політика епохи Кучми вирізнялася такою самою «багатовекторністю», як і світська. Але так само як зі світською політикою, ця багатовекторність була в основному декларативна. Президент «бродив» із храму в храм під час різдвяних та великодніх богослужінь, ніде надовго не затримуючись, але в його прихильності до Московського патріархату було годі сумніватися.

Запрошення папи римського в Україну недаремно розглядають у політичній площині: для української влади це було одночасно демонстрацією суверенності (оскільки в Москві протестували проти цього візиту) і зміцненням позицій президента всередині країни. Становище Кучми на той час було доволі непевним і в процесі підготовки візиту папи ставало все більше сумнівним, тож будь-якої миті приїзд понтифіка міг зірватися.

Із документів су­спільно-політичного спрямування, які на той час ухвалювало керівництво УГКЦ, можна зробити висновок, що вони теж усвідомлювали непевність домовленості про візит папи римського. Саме тоді УГКЦ відверто «показала зуби» українській владі: у тоні документів і розмов з’являється різкість, яка ані до цього моменту, ані після не була притаманна завжди виваженим Синоду та особисто Блаженнішому. Можна сказати, що ситуація налаштовувала на такий тон: Україну і навіть більшою мірою її владу поглинула криза. Звернення «Християни і невиплата зарплат», відмова Гузара підписатися під засудженням акцій протесту, а незабаром несподівана поява його підпису під зверненням «проукраїнських» патріархів (спільно з патріархом Філаретом і митрополитом Мефодієм) на підтримку влади — усе це вкладається в контекст підготовки до візиту понтифіка.