Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповість йому про все, що його цікавить. Крім того, мисливець повинен навчитися говорити зі звіром, якого полює, з деревами, з багаттям, біля якого відпочиває.

— І що, так воно й буває насправді, говорять?

— Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вічного Мисливця примовляти до річки, до човна, до собаки, рушниці… Він здавався мені страшенним диваком. Але згодом я зрозумів, що дід звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих істот. От він знімає зі стіни рушницю і каже: «Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзі діється. Давно не навідувалися туди. Знаю, що без діла тобі сумно. Але ж і мені не весело. І так весь Еймон вважає, що ми своє відходили. Дарма він так вважає…» Хіба не дивно?

— Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цікаво?

— Напевне, — зітхає Чингіс. — В тому-то й річ, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалік селища. А хотілося б на весь мисливський сезон.

Ми увійшли в смужку тайги, що пролягала між хребтом і річкою, і Чингіс заходився збирати хмиз. Я зрозумів, що він хоче розпалити в печі, і теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має він сірники. Почувши це, Чингіс поблажливо посміхнувся.

— У зимів'ї знайдемо все, що треба.

— Сірників там нема. І взагалі нічого нема.

— Не може того бути, — впевнено відповів Чингіс. — Якщо там нічого не лишилося, то в хаті побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.

На щастя я помилився. Щойно ми увійшли до зимів'я, Чингіс миттю видобув звідкись з-за пічки підіржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потім порився у закапелку і видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сірників, дрібка солі, шматок пожовклої газети на розтопку і навіть кілька чорних, майже закам'янілих сухарів.

— Ми візьмемо не більше двох сірників, — сказав Чингіс. — Сіль і сухарі не чіпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним після далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч місто.

— А хто залишив усе це у хатині?

— Сокиру, мабуть, ще Вічний Мисливець, Коли зимував тут. А сіль і сухарі — той із мисливців, хто навідувався останнім. Такий закон тайги. Іноді взимку на деревах підвішують невеличкі ящики, в які кладуть шматки мороженого м'яса, ножі й сірники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такі склади влаштовують біля мисливських стежок.

— І ніхто не забирає звідти м'ясо?

— Ніхто. Такий закон тайги.

Ми, як могли, підремонтували піч і запалили в ній. Через кілька хвилин по хатині почав розвіюватися терпкий запах лісового вогнища, а разом з ним — і тепло. У відчинені двері ми бачили тайгу. Світило тепле сонце, зеленіла трава, червоніли кущі богульника. Ми сиділи в хатині біля самісінької печі і вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих і знесилених, від палючого морозу, від погибелі.

Ми ламали і підкидали у вогонь сухе гілляччя й обмірковували, як би поводились, якби доля справді закинула нас далеко в тайгу, і йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тоді, як рятувалися? Власне, все це більше цікавило мене, ніж Чингіса, проте він досить охоче фантазував разом зі мною. І, слухаючи його, я щораз більше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скільки всіляких премудрощів перейняв від свого діда-мисливця, як уважно придивляється до поведінки старших, запозичаючи їх досвід. Зрештою, ми однолітки. Я теж живу на березі річки, а навколо нашого містечка — придністровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанів, які з ранньої весни до пізньої осені пасуть свої отари у степу, до далеких балках? І чи цікавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?

Тільки тут, у Нордані, я по-справжньому почав розуміти, як багато часу згайнував зі своїми дитячими фантазуваннями і як мало цікавився усім, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрічатись… Так, до зустрічі з Чингісом, Вічним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навіть не замислювався над цим. А шкода… Тепер я розумію, що шкода…

Посидівши отак ще з півгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу і залишили його біля печі. Можливо, доля справді занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потім ми підмели в хатині саморобними віничками, протерли віконце, половина якого була забита, а половина завішена якоюсь плівкою. Переконавшись, що пічка вже холодна, зачинили двері хатини, підперли її двома каменюками, а вгорі ще й накинули на защіпку, щоб ведмідь не вдерся. Бо каміння та стовбур він може відкинути.

Я знову відчув, що мені не хочеться залишати цю хатину. Ніби прожив у ній багато років. І весь час оглядався на неї.

— Якщо хочеш, ми ще навідаємося сюди, — помітив це Чингіс.

— Хочу. — Ми знайомі з ним якихось три тижні. Але тільки тепер я відчув, що подружився з Чингісом. І, якби залишався в Нордані, він був би моїм найщирішим другом.

Перш ніж податися до містка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, і Чингіс показував мені ведмежі сліди, стовбури дерев, подряпані кігтями рисі, та якесь зілля, яким користувалися усі нанайські знахарі.

В такий спосіб він учив мене «говорити з тайгою».

24

Пізній вечір. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Мені ж читати не хочеться, я підсідаю до столу і теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там і до чого. Але батько одразу ж помітив це і невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини «чаклування над проектом» він не любить, щоб хтось сидів поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспішав дати йому спокій.

— Нічого цікавого для тебе в цих паперах нема, — не стримався нарешті батько. — Знайди собі якесь заняття.