Читати книгу - "Пульсари"

горезвісні труднощі зросту. Тут є серйозніші справи. Власне, заради них я тебе й покликав, про фунти-стерлінги міг би й по телефону сказати. А ось про це… — Стащук подав резкішного конверта з глянцевого цупкого паперу і з адресою, надрукованою елегантним шрифтом, — вирішив порадитись. Вчитайся, формального підходу тут замало…

Олег Іванович витяг із конверта лист. «Не на машинці друкований, — майнула думка, — урочистий, мов ювілейне вітання». Лист був звернений до академіка Стащука, але не про нього писаний.

«Весь учений світ Заходу, — почав читати Олег Іванович, — високо цінить основоположні праці відомого спеціаліста Тихона Пильнюка. Ми вітаємо Вас і у Вашій особі увесь інститут за фундаментальні дослідження, виконані доктором Т. Пильнюком, і просимо командирувати його до нашого закладу для читання лекцій. Усі видатки університет бере на себе». Далі йшли підписи ректора і трьох учених.

— Підробка це, Стьопо, — відповів Олег Іванович на запитальний погляд Стащука. — Наш Тиша і на гербовому папері золотом тиснений лист сфабрикувати може.

— Перевірено, — запевнив «Стьопа».

— Напевне, організував. Їхав хтось за кордон, умовив правдами і неправдами передати комусь із знайомих іноземців прохання. Він же не раз делегації по факультету водив, у ресторани супроводжував. То, може, якийсь «колега» під п’яну руку і пообіцяв виклик.

— Через посольство прийшов лист, це тобі не просто, — поморщився Стащук.

— Ет, піде дипломатична пошта на відкриті Всехсвятським кільця Юпітера, то й звідти Тихін рекомендацію вициганить. Ніби ти його не знаєш… — Олег Іванович згадав Пильнюків захист, коли на автореферат його дисертації надійшло сорок п’ять відгуків. Довелося з боєм їх переполовинювати. Дисертація відповідала вимогам ВАКу, проте не можна було назвати її геніальною, — а в кількох листах саме так її визначали. Бо Тихін, буваючи в різних містах, мов та п’явка, чіплявся до людей іменитих. І, як пізніше з’ясувалося, передавав їм низький уклін від професора Швидкого, який «принагідно просить вас дати відгук на автореферат». Віртуозно працював, шахрай! А з яким натхненням виступав на семінарах! Перед захистом Швидкий здуру сам двічі перевіряв текст його виступу, як зайця дресирував, бо червоніти не хотілося. А Тиша визубрив шпаргалетку, склав у пенал плакати і гайнув у гастрольне турне по інститутах. Красиво виступав, аж Швидкому дзвінки посипалися, вітали, що такого учня виховав… — Запевняю тебе, Стьопо, що оцей папірець цупкенький — ще одна красива фальсифікація Тихона, так що сміливо чіпляй на цвяшок.

— Тихона можна б, а папір — ні,  — гмикнув ректор. — Зареєстрований і вимагає відповіді за моїм підписом і обов’язково на бланку. Пильнюк — фрукт з твого саду, то попрошу заготувати аргументовану відповідь, щоб нова комісія до нас не приїздила. Після Тихонової телеграми в народний контроль ти ж знаєш, скільки клопоту було. Перевіряли «сигнал», а по дорозі… Інститут великий, варто лише захотіти, покритикувати завжди знайдеться за що.

— А давай, Стьопо, відправимо нашого «генія» за кордон — нехай лекції читає, сорому поручителям наганяє. Більше не присилатимуть липових запрошень. — Швидкий аж долоні потер від задоволення, уявивши, як його зарубіжні колеги, відомі вчені, котрі взялися рекламувати Пильнюка, сядуть у калошу. Невдача з такелажними роботами наштовхувала Олега Івановича на думку підказати людям, що трапляється, коли пекар чоботи шиє.

Але «Стьопа» міркував інакше:

— Щоб зганьбив нашу науку? По ньому ж там судитимуть і про тебе, і про мене… Скільки в нього статей без співавторства?

— Та скоро десяток буде.

— Може, саме вони і є «фундаментальними і всеосяжними»? А ми його недооцінюємо. Навіть у Ньютона були суди стосовно пріоритету, і в плагіаті його звинувачували. Потрібна об’єктивність, Олег. А може, ти просто ревнуєш його, молодого учня, до вічно юної своєї нареченої — науки? Тому й вважаєш нікчемним усе те, що він робить. Тобі антипатичні його людські якості. Але ж історія знає чимало випадків, коли люди незлагідної вдачі, важкого характеру робили основоположні відкриття. Згадай Пастера, знаменитого, уславленого ІІастера, який брутально лаявся і мало не бився навкулачки з вісімдесятилітнім Гереном, — і все це робилося прилюдно, на науковому зібранні, аби довести правоту. Причому наступного дня Па стер відмовлявся іти на дуель, отже, розумів, що наука не строчиться кулями. Може, і ти Олег, у своїй запальності…

— Може! Може! — крикнув Швидкий у мікрофон, що стояв на ректорському столі ще з часів великих географічних відкриттів, стояв як пересторога любителям легко давати обіцянки, а потім їх не виконувати. — Якби такий пройдисвіт, — старий затулив мікрофон долонею, — та не був ледачим і потрапив у поживне середовище… Коротко кажучи, — поки я живий, цьому негідникові ходу не буде!

— Ясненько. Бери лист і щоб через три доби отут лежав проект відповіді.

— А догана за пошкодження архітектурного ансамблю? — запитав Швидкий, вимовивши останнє слово з французьким прононсом.

Ректор у відповідь лише махнув рукою, що мало означати: «розплутуйте самі» або «дайте мені спокій».

Не встиг Швидкий дійти до порога, як двері кабінету відчинилися, і Клара, елегантна і строга, запитала Стащука:

— По скільки закликати? Там уже дванадцять чекає! — Докірливо глянула на відвідувача, який просидів з ректором майже півгодини.

Вийшовши під ясне небо, Олег Іванович пригадав ще один епізод, пов’язаний з Тихоном. Взагалі треба було б, як тепер кажуть, «відключитися», але збуджений мозок підкидав поживу і штовхав на продовження бесіди із Стащуком. Швидкий не бачив ні тоненьких берізок, сполоханих останніми приморозками, ні зухвалої зеленавості висіяної трави, ні беззахисної оголеності стрижених кущів. Урбанізація не тільки віддалила людину від природи, а й надміром інформації та збудників позбавила її можливості милуватися навіть крихітками псевдонатури.

Ідучи від ректорату до своєї лабораторії, Олег Іванович пригадав розмову з Макфіліпсом — енергійним англійцем, який приїздив в інститут, щоб «вшанувати талант професора і поговорити про майбутнє наукове співробітництво». Ну, про талант бреше, одразу резюмував Швидкий, казав