Читати книгу - "Навіщо читати"

моє. Першим в оману вводиться письменник. Ніщо так не схоже на «я», як інше «я». Літературну ж особистість творить не «я», а талант. І цей талант не від «мистецтва», це суміш багатьох речей. Це й «мистецтво», «я», емоція, хитрість, інші «я», які створюють конкуренцію першому «я», марнославному, махістському й плаксивому або ж веселому, захоплюючому та хитрющому, це й ухиляння і, нарешті, мінестроне[114] без рецепта, що його всі Мішлени риторики, аналізу, статистики і не-знаю-чого-там-іще нездатні звести до його інгредієнтів, бо інколи настає мить духу, що злегка торкається наших важких трудів, — благодать. Читати, щоб помолодшати

Читання мемуарів, зокрема політичних, омолоджує. Адже ми в тому часі жили. І з приємністю та здивуванням відкриваємо його знову. Те, що влада приховувала, тепер розкрито. Отакої! Це гірше, ніж мені хотілося б вірити! Натомість для наступних поколінь усе це мертве. Вони люблять повторювати наші дурниці. Ніколи й на думку не спаде читати книжки, в яких можна було б побачити, як ми наробили тих дурниць. Та й книжки вже втратили актуальність. За відсутності таланту вони живуть лише завдяки нашій цікавості, нашій ностальгії, завдяки збереженій часточці нашої політичної пристрасті. Лише літературний талант забезпечує цікавість книжки для всіх інших, окрім спеціалістів.

Читати, щоб змінити час

Речення, пов’язані з часом, у романі відлунюють нудьгою. «Він шукав кілька годин поспіль…». Читач їх пропускає. Досить часто вистачає «Він шукав». «Кілька годин поспіль» потрібні лише тоді, коли хочуть створити враження ледве чи не вічності. Час описаний тягнеться значно довше, ніж пережитий.

Неправильна пунктуація чи непотрібний повтор — і розум ширяє десь у хмарах. Потрібна якась неймовірна майстерність, щоб утримати увагу читача. Довкола стільки набагато цікавішого, скажімо, метелик, що пурхає. Залишилося лише стати тим метеликом. Чи слоном. Зрештою, чимось іншим, ніж так званим танцівником, який виконує фігури і паралізований судорогами витягнувся на боці на землі і, як комаха, ворушить пальцями. Ось що таке стиліст. Це також досить гарно.

Перевага незначної пунктуації. Пунктуація — це пояснення. Мені ж не лише двокрапка, а й сама кома, й пояснення видаються зайвими і дратують: або читач розуміє все сам і навіть отримує від цього задоволення, або ж не розуміє, а значить, і він, і автор не створені один для одного.

Коли читають, убивають час. Не в розумінні «провести час», так буває тоді, коли читають, позіхаючи, щоб якось зайняти післяобідню пору на природі; ні, так буває, коли читають щось серйозне, коли під час читання ви повністю поглинуті книжкою. Таке читання створює враження, що часу більше не існує. І навіть з’являється невиразне відчуття вічності. Ось чому читачі, які відклали книжку, скидаються на підводних пірнальників: у них непроникний погляд і заповільнене дихання. Минає якийсь час, доки вони повертаються в реальний час. Ось чому великим читачам здається, що вони завжди молоді. Їхній розклад часу, тобто час, використаний для чогось іншого, ніж для підпорядкування часові загальному, впливав на них інакше. Навіть у сто років вони вмирають молодими. Читання кожної книжки — це пірнання у прохолодну ванну, момент, коли перемога над часом не така вже й ілюзорна.

Читати, щоб не читати (біографії)

Один критик сказав мені про Ремі де Ґурмона[115] (1858–1915): «Це неясний автор». Неясність відносна. Наприклад, порівняно з тим критиком він відомий значно більше. Якщо судити за широким загалом, то він може складатися з дуже чарівних невігласів. Хтось, хто становить його частину (хтось важливий, хоча широкий загал не має нічого спільного з соціальним статусом, широкий загал — це люди, які читають менше п’яти книжок на рік), сказав мені якнайнаївніше в світі: «То що? Пруст був гомосексуалом?». Можливо, люди читають біографії саме для того, щоб не читати книжки.

Я читаю біографію хорошого англійського автора, фрази в ній одна одної невправніші. Така доля людей, які пишуть добре: про їхнє життя розповідають люди, які пишуть погано. Це повертає їх до порядку.

Саме тому англійці, які так переймаються мистецтвом і літературою, обожнюють біографії. Скидається на те, що біографії пояснюють.

Або для того, щоб сказати собі, що письменники такі, як усі люди. Чи спробувати проникнути в таємницю творчості, хоча для цього таких книжок завжди недостатньо. Біографія нездатна вловити момент благодаті, що настає, коли твір митцеві вдається, так само як наш дух не проявляється на рентгені. Певним чином біографії є сховками таємниці.

Читати, не зважаючи на письменника

Тривалий час я не мав власного погляду щодо Жака Лакана[116]. Якщо не враховувати його шанувальників — вони, зрештою, створили секту, і з цих людей нічого взяти, крім їхньої наївності, — одні називають його шарлатаном, інші — цінним поетом: це максимум розумного захисту, який вони могли йому забезпечити, підспудно розумілося, що поезія — це дурнички. Я б охоче визнав, що він цінний