Читати книгу - "Захребетник"

спливає прозорими струменями. Так буває тільки спекотного полудня. Бархани обпливають людськими профілями, аби скластися в іншу маску. Поміж руїн блукають — тіні? примари? — чи просто очі бачать те, чого немає?

Так буває, коли людина вмирає.

Хтось розповідав.

Хто? Коли?

Байдуже.

Межа посередині життя і смерті. Такої миті можливо все. Недаремно пейзаж здається знайомим, хоча він точно знає, що ніколи не бував у цьому місці. Немов повернувся додому. На батьківщину, що її колись не помічає, проте впізнав із першого погляду.

Джеймса огорнув спокій. Він зробив усе, що міг. Вирвався з пастки, втік — і тепер помре тут.

Удома.

Треба лягти й заснути. Щоб більше не прокинутися. Це дуже просто. Не варто нічого робити, доводити, поспішати, боротися, тікати чи доганяти, йти по сліду…

Лягти й заснути.

Але щось ще залишалося в ньому. Воля до життя, що її не змогли остаточно поглинути примарні тіні, древні руїни, ущипливо-гострий серп у небі та сині іскри піску під ногами. Над силу відірвавшись від стіни, залишаючи на камені бурі плями, хитаючись, Джеймс побрів навмання углиб мертвого міста. Здавалося, руїни виникають нізвідки й зникають у нікуди — просто поглинаються ніччю. Земля гойдається під ногами, як палуба вутлого суденця, руїни змінюються низькими барханами — їхні профілі були часом людські, а часом і не зовсім.

Вітер шарудів піщаною поземкою.

Приляж, відпочинь…

Він ішов, поки не впав. Із полегкістю смертника, який, нарешті, зійшов на ешафот, прихилився до шорсткої стіни, що зберігала залишки денного тепла. Повіки обважніли, очі злипалися, тіло налилося свинцем. Біль у численних ранах пригас, зробився заспокійливим.

Ти ще живий, — казав біль.

Це ненадовго, — казав біль.

Уже в полоні забуття привиділося: поряд хтось є. Хтось або щось — воно не має назви. Самотня, неприкаяна істота. Воно помирає, подумав Джеймс. Ні, це я помираю, мені тоскно ступати в пітьму самому, тож я й вигадую собі безтілесного супутника. Товариша по нещастю пліч-о-пліч. Він теж гине від голоду, байдужості чи давніх каліцтв. Марення? Ну й нехай. Помирати поруч із кимось, нехай тричі примарою чи галюцинацією, не так злецько.

Агов, супутнику, підемо разом?

Не хочеш?

А чого ти хочеш?

Джеймс примусив себе розплющити очі. Вдивився в мерехтіння синьої ночі. Поруч нікого, як і слід було сподіватися. «Йому потрібний я. Хай тут справді нікого нема, хай це галюцинації конаючого, — але я йому потрібний. Так у лютий холод туляться до незнайомця, до коня, до корови, аби тільки не замерзнути…»

Тіло засудомило, нагадуючи, що воно ще живе. На коротку мить до Джеймса повернулася обережність. Він чував колись про веспертилів, безтілесних вампірів, які харчуються не кров’ю, а життєвими силами жертви, за ніч перетворюючи людину на мумію. Але веспертил не може підступитися до жертви без її згоди. Як змучений подорожній, що стукає у двері, шукаючи нічлігу, веспертил благає людину пустити його до себе, пожаліти, зігріти своїм теплом…

Якщо дурень перейметься почуттям жалю й дозволить веспертилу «ввійти» — він загинув.

Запечені губи Джеймса Рівердейла спотворила посмішка. Обережність із ганьбою відступила, підібгавши хвоста. Чого можна боятися на порозі смерті? Він помре серед цих руїн: хоч із веспертилом, хоч без нього. Що зроблено, те оплачено. Тепер він розплачується за гординю й нерозсудливість.

Він заслужив.

Дозволивши ілюзорному створінню зігрітися, він хоча б не буде самотній в останні хвилини життя. Його смерть урятує чиєсь життя, дасть можливість продовжити існування безіменній таємниці, що холоне в руїнах. Хоч адепти Високої Науки й стверджують, що такі істоти не знають життя, — яке це має значення? Ніколи не пізно навчатися милосердя.

Ніколи не пізно дарувати милосердя просто так, нічого не сподіваючись отримати натомість.

Іди до мене, подумав Джеймс.

Іди до мене.

Нічого не змінилося, нічого не відбулося. Чи зміниться навколишній світ від думок умираючого? — звісно, ні. Хіба що ти сам нарешті переконаєшся: поруч — нікого.

Ти сам-один.

Уздовж хребта пробігла зграя крижаних мурашок. «Це все? — посміхнувся Джеймс. — Агов, захребетнику, це все? Знаєш, іти з життя зовсім не страшно…»

І впав у небуття.

* * *

…Дрож проймав Світобудову: від чертогів Нижньої Мами, де веселились і танцювали демони, до Найвищих Емпіреїв, де ридали нажахані ангели. Здригалася земна твердь — немов повернулись у світ древні велети і на чолі з могутнім Пресікаєлем упевнено простували до мети, відомої тільки їм.

Дрож проймав тіло. Від п’ят, де кублилися зграї крижинок, до тімені, де накопичувався жар. Морозяний озноб пробігся по хребті — й Джеймс, не тямлячи, що робить, схопився на рівні, начебто його вдарили бичем.

Він ледве не впав, наступивши на поли довгого плаща з овечої