Читати книгу - "Холодна Гора"

Я не міг вирішити, чи справді група Каменєва, Зінов’єва та інших мала відвагу стати на той шлях. Ще більше в тому засумнівався після їхньої капітуляції перед Сталіним. Незважаючи на звинувачення, що кидав їм в лице Вишинський, усе було зрозумілим. Можна було лише дивуватись, що метою свого першого замаху вони обрали не голову партії, самого диктатора, а другорядну постать — секретаря ленінградського обкому партії Сергія Мироновича Кірова. Вбивство Кірова не могло викликати якісь зміни в режимі. Навпаки, воно змусило б апарат вдатися до нещадних репресій проти терористів, які б паралізували боротьбу тієї групи. Навіщо ці люди, які хотіли усунути Сталіна, почали з Кірова? Далі, Кірова було вбито 1 грудня 1934 року, тобто за два роки до того, як група Каменєва та Зінов’єва, що організувала те вбивство, постала перед судом, будучи звинуваченою в цьому вбивстві. Але ж перед цим за організацію того ж самого вбивства багато людей уже було покарано на смерть. З початку 1935 року 117 білогвардійців було розстріляно за вбивство Кірова.

Все це не трималося купи. Але ж я все ще вагався.

Зізнання звинувачених спершу не викликали підозр. Незрозумілим було лише те, що вони не зробили нічого, щоб пролити світло на справжні мотиви своєї акції. Зрештою, усі вони були старі революціонери, які боролися ще з царем. Чому не використали цього процесу як трибуну для проголошення перед усією партією, перед робітничим класом цілого світу мети своєї боротьби? Замість того вони поводили себе так, як звелів їм прокурор: визнали свою провину, покаялись, самі себе здискредитували, замість того, щоб закликати маси до боротьби за звільнення від нестерпної тиранії. Все це було дуже підозрілим, але я все ще не дійшов певності, доки те, що настало потім, не відкрило мені очі. Арешт усієї, майже без винятку, старої гвардії революції й ліквідація всіх старих соратників Леніна не полишали ніяких сумнівів щодо того, що відбувалось.

Звинувачувані в Кемерово зізналися, що П’ятаков, перший заступник Народного комісара важкої промисловості й справжній організатор радянської індустріалізації, намовив їх знехтувати правилами організації вентиляції вугільних копалень із тим, щоб шахтарі задихнулися і тим самим викликати ненависть до уряду. Я знав П’ятакова. Він був моїм непрямим начальником. Після ліквідації опозиції 1927 року, в якій П’ятаков брав участь, увійшов до складу Вищої Ради народного господарства й став заступником Орджонікідзе. Людина виняткової сили волі й безмежної енергії, він за якихось десять років організував індустріалізацію всієї країни. Не було фабрики чи заводу, яких би він не знав особисто. Монтаж кожного двигуна або трансформатора здійснювався лише за його вказівкою. Мені здавалось, що та надцентралізація гальмує виробництво, але якщо хтось і міг керувати в такий манері таким величезним апаратом, то це був тільки Юрій Леонідович П’ятаков. Кидався у вир праці як навіжений. О третій годині ночі його вже можна було знайти в наркоматівському кабінеті. Він складав плани розвитку радянської індустрії, розподіляв інвестиційні фонди, студіював нові технології та методи господарювання в Німеччині та Америці, замовляв новітнє технічне устаткування та контролював виконання виробничих планів.

Відчувалось, що вся нелюдська енергія цього чоловіка повністю витрачається на роботу й задоволення від результатів цієї роботи повністю винагороджує його за неучасть у політичній діяльності, що було наслідком колишньої належності до опозиції. Дійсний Народний комісар Георгій Костянтинович Орджонікідзе займався лише людьми, П’ятаков мав справу з технікою. Орджонікідзе всі любили, він був для всіх добрим, хоч і суворим батьком. Він часто розпікав своїх інженерів, директорів і навіть робітників, але кожен знав, що за його жорстким тоном ховається добре серце. П’ятакова, навпаки, боялись і поважали. Він був мозком усієї величезної організації. І цю людину підсудні на Кемерівському процесі звинуватили в тому, що вона надіслала своїх інженерів до невеликої копальні Центрального Сибіру з метою псувати вентиляцію й тим самим труїти робітників.

Чи Вишинський справді вважав, що знайдеться хоч один розважливий чоловік, який сприйме те всерйоз? Що отруєння декількох шахтарів у далекім Сибіру було засобом повалити уряд величезної країни? Чи можна було людині калібру П’ятакова приписувати таку фантастичну дурницю, хоч би він навіть щось і замислив проти радянської влади? П’ятакова заарештували в серпні 1936 року. Його відсутність деякий час пояснювалася в комісаріаті то відпусткою, то відрядженням на Урал. Але невдовзі правда стала відомою. Кожен намагався якось ущипнути лева, що був уже за ґратами. Пам’ятаю конференцію наукових працівників за участю Орджонікідзе. Директор одного з наукових інститутів, який уже довідався про падіння П’ятакова, почав його люто лаяти. Старий Орджонікідзе підвівся з місця й холодно перервав доповідача: «Легко нападати на людину, яка не може себе захистити. Зачекайте, доки Юрій Леонідович повернеться».

На той час П’ятаков уже, напевно, підписав у в’язницях ДПУ протоколи, в яких зізнавався в найстрашніших злочинах проти держави, а Орджонікідзе брав його під свій захист. Але те міг собі дозволити лише Орджонікідзе, приятель Сталіна і його земляк, єдина людина в усій державі, що розмовляла зі Сталіним вільно й відверто.

Через кілька місяців після процесу П’ятакова він помер від серцевої хвороби. Помер дуже вчасно для диктатора, бо, як говорили, збирався постати проти безчинств ДПУ. Його неможливо було звинуватити на кшталт Каменєва, Зінов’єва, Радека й П’ятакова, бо він завжди належав до більшовицької фракції в партії й ніколи не перебував у жодній опозиції. До того ж був дуже авторитетним. Пізніше поширилися чутки, що він не просто помер, але в атмосфері Радянського Союзу 1937 року не було ніякої можливості перевірити справедливість тих чуток. Орджонікідзе, дійсно, був хворим на серце, і не було б нічого дивного в тому, що події останніх місяців перед його смертю суттєво погіршили стан його здоров’я.

Усе це спало мені на думку в той час, коли я слухав радіо в помешканні Гоутерманса. Вишинський виголошував заключну промову. Муралов зізнався, між іншим, що за посередництвом Шестова завербував у Сибіру авантюриста на прізвище Арнольд з метою вбивства Молотова. Той Арнольд працював шофером і планувалось, що в певному небезпечному місці він скерує машину Молотова до прірви. Але, як це видно було з біографії, Арнольд був карним злочинцем.