Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

жорстокі правила і бездушні тисячолітні звичаї розлучили її з близькими і змушували перетворюватись на бездушну, холодну, фанатичну ляльку.

До дванадцяти років дівчинка ніколи не бачила ровесників, не знала, що таке ігри і веселий сміх. Єдиним другом і співмешканцем у темній підвальній келії, де вона жила, став павук на ім’я Едо, що означало друг. Тільки з ним дівчинка могла розмовляти, гратися, інколи жалітися на те, як з нею несправедливо повелися, і вже не почувалася такою самотньою. Маленький друг юної жриці став порятунком, містком у її вигаданий дитячий світ, який так відрізнявся від похмурих реалій. Тільки Едо уважно слухав малу, тільки його, здається, цікавило її сіре, буденне життя. Павук продовжував плести павутину, а дівчинка несподівано зрозуміла, що малюнком плетива товариш говорить до неї та відповідає на запитання.

Коли дівчинці виповнилось дванадцять, її переселили з тісної похмурої келії до загальної зали, де жило ще п’ятнадцять дівчаток. Маленька жриця зраділа, що нарешті в неї з’являться нові друзі. Але наглядачки суворо нагадали, що вона майбутня верховна жриця і її співмешканкам заборонено розмовляти з нею.

Ті, хто раніше карав і принижував, — тепер стали мовчазними і покірними слугами. Покарання могла здійснювати лише верховна жриця, рідна мати малої. І ця кара була значно жорстокішою, рука твердішою, воля непохитною, про співчуття не могло бути і мови. Так виховувалась майбутня верховна жриця, як до неї усі її попередниці. Це доля, яку не обирають, життя, яке розписане на багато поколінь вперед.

З кожним роком, як дорослішала дівчинка, її ноша ставала все нестерпнішою, а майбутнє все страшнішим. Ніхто не бачив її гірких сліз, бо плакати заборонялось. Заборонялись будь-які емоції, на які здатна жива людина. Юній жриці здавалось, що її живою хоронять у цій величезній гробниці з ходячими трупами, яка називалась Храмом. Один лише друг і товариш по неволі, павук Едо, допомагав залишатись живою. І молода душа дівчинки, яка випромінювала і прагнула тепла, не могла змиритися з приготованою долею.

Есха раптом замовкла, ніби втомилась говорити. Вона втупила погляд на багаття, що догорало, та, здається, думками відлетіла десь дуже далеко. Випадково піднявши очі, я побачив заплетену павутину, на якій сидів звичайнісінький павук, яких я сотнями бачив у себе вдома. Враз захотілось, щоб це був той самий павук Едо, а ця бабуся, що сиділа переді мною, виявилась тією маленькою дівчинкою, про яку розповідає Есха.

— Думаю ти зрозумів, Айхо, що тією юною жрицею була я, — несподівано сказала стара.

Я лише кивнув, не наважуючись порушити майже магічну ауру, яку плела своєю розповіддю Есха, де минуле і майбутнє переплелися і вистрибували у потріскуючому полум’ї багаття, що горіло посеред печери.

— Отож, мене готували до того, що я встигла зненавидіти і чому пручалась. Залишалось два шляхи — померти чи стати верховною жрицею. Та я хотіла жити, жити так, як розповідав Едо. Гуляти по зелених луках, вдихати аромат пахучих квітів, жити серед небайдужих людей. Та легше перетворитись на птаха чи на дерево, ніж в Храмі отримати волю! І все ж я вирішила терпіти. Адже, коли на руки ляжуть браслети верховної влади і Храм нарече верховною жрицею, я отримаю владу! І тоді вигадаю, як отримати свободу! Але як я помилялась…

У тринадцять років мене видали заміж, як веліла традиція, за третього сина намісника провінції, до якої відносився Храм Есетів. Звичайно, ніхто не запитував згоди, так як і не запитували майбутнього чоловіка. Третій син намісника брав за дружину доньку верховної жриці і згодом сам ставав верховним жерцем.

Чоловікові виповнилось лише десять. Зіпсована, розбещена розкішшю і вседозволеністю дитина, частенько зривала офіційні церемонії. Ітерас, так його звали, безпричинно вередував. Хлопчака постійно намагалися втримати на завеликому для нього троні в кам’яній позі з незворушним обличчям. Але даремне, Ітерас безкарно перекривляв поведінку жерців. Ніколи раніше я не бачила нічого подібного.

Вся увага оточуючих перекинулась на юного жерця. Ця бідолашна дитина навіть не уявляла, в який потрапила жах. У Храмі неможливо залишатися дитиною, потрібно дорослішати. Швидко. Дуже швидко…

Як не дивно, саме в той період я почувалась вільною. Ітераса муштрували навчанням, перетворюючи з людини на бездушну ляльку. А я робила те, чого не могла раніше.

Похмурі, темні підземелля Храму, сирі і непривітні келії, одноманітні сірі класи залишились у минулому. Після одруження молодят переселили у розкішний палац верховних жерця та жриці. І я щоранку, прокидаючись у залитій сонцем просторій спальні, не могла натішитись простором, волею і красою. Квітучі розлогі сади, затишні внутрішні дворики, різьблені з білого дерева альтанки, величні з рожевого мармуру фонтани турботливо ховали від палючого південного сонця. Я ожила, розквітла. Хотілось усміхатись, піднявши руки догори, весело кружляти, ділитися з кожним радістю. Але, на жаль, у Храмі Есетів це неможливо.

Едо теж зрадів перемінам. Друг поселився у крислатій кроні квітучого дерева. Я часто уявляла, як вплітаю у волосся прекрасні червоні квіти, і світлі вулиці чарівного небаченого міста схиляються перед красою юної розквітлої уже не жриці, а просто дівчини. Серце прагнуло любові.

Одного дня Едо попередив, що завтра я зустріну людину, яка змінить моє життя. Це передбачення настільки схвилювало, що я не могла заснути всю ніч. У голові роїлися думки, палали щоки, лихоманило від переживань. Ранок зустріла геть обезсилена, очі сльозилися, здавалося, що це бачить кожен.

Я бродила садами і внутрішніми двориками в надії на передбачену зустріч. В палаці інколи з’являлися чужинці з зовнішнього світу, мандрівники-чайшу, вельможі та жерці інших храмів. Уже минуло півдня, а я так нікого і не зустріла.

— О, Священна Дочко найдревнішого, Божественні чекають вас у Храмовій Залі! — доповіла бліда жриця.

Засмучена, я поплелась у Залу, все ще сподіваючись, що довго не затримаюсь. Батько з матір'ю у всій величі сиділи в розкішних тронах. Зліва, нижче на один рівень,