Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

їх, забравши всю батьківщину. Ернст, як відомо, не раз говорив привселюдно: «Сволота, вбити її мало!»

А старий Коповскі? Взагалі поява цього Коповскі дуже дивна. Що він мав на меті своєю заявою? Насолити сусідові? Проте до самого Ернста Шефера у нього немає претензій. Чого ж він буде зацікавлений руйнувати його алібі?

А може, старий просто хотів допомогти міліції? Стільки людей нині сприяють боротьбі із злочинністю! Участь у цій справі беруть звичайно люди свідомі, які громадське ставлять вище особистого… А чи такий Коповскі?

Романюк і Вегер розповідали, що старі люди, які пережили тут і чеську, й угорську окупації, дуже замкнуті і не побіжать із власної ініціативи до міліції. Навіть коли їх пограбують…

Справді, дивний вигляд мала ця заява Коповскі. Адже у нього самого більше ніж досить причин ненавидіти родину колишнього тержерместера. Те, що балакучий старий розповів йому сьогодні про Шефера, про першого чоловіка Каталін Іллеш — жандарма Карла Локкера, якось кидає тінь і на самого оповідача. Коповскі не подумав про це, розбазікався, згадуючи молодість, як це часто трапляється із старими людьми.

Можливо, вбивство родини Іллеш — помста? Нехай запізніла, але — помста? Версія слабенька, дуже слабенька. Адже хто міг мститися Каталін? Жертви її першого чоловіка, начальника жандармського участку, — здебільшого робітники містечка, мешканці навколишніх сіл, інтелігенти. Такі люди не здатні на звірство… Але подумати треба… Про все треба думати… все допускати… Нехай навіть для того, щоб потім відкинути.

Отже, виходить, є іще дві версії: «Спадщина» і «Помста». Варто поворушити старі зв'язки обох чоловіків Каталін! Не забути перевірити контакти самої удови Іллеш з місцевими жителями в останні роки… Голова обертом іде — стільки тут роботи!

А чому Каталін називають удовою? І він теж, разом з усіма. Адже після смерті Карла Локкера вона знову вийшла заміж, і другий її чоловік Андор Іллеш, прізвище якого вона носить, живий. Дивно. Дуже дивно.

Узявши чистий аркуш паперу, підполковник Коваль червоним олівцем написав угорі: «Помста». І замислився, згадуючи розповідь Тибора Коповскі.

Старий сказав, що здавна знає родину першого чоловіка Каталін. Батько Карла, Йоганн Локкер, брав участь у першій світовій війні в австро-угорській армії, де заслужив велику і малу срібні медалі. За це в Угорщині належало звання «витязя» і земельний наділ. Але тоді, після війни, Закарпаття окупувала буржуазна Чехія, і за заслуги перед Австро-Угорщиною чеський уряд міг нагородити тільки пендриками[3]. Тому різник Локкер, змадяризований німець, і його син Карл ненавиділи чехів і були активістами угорської націоналістичної партії.

«… Я теж мав свою м'ясну крамницю, — розповідав Коповскі, — точніше — невеличкий ларьок. Іноді купував м'ясо у Локкерів. У 1933 році одержав патент на справжню крамницю. Я відвідував базари, прицінювався до худоби, часто бачив там Карла, який скуповував худобу, особливо дійних корів і сальних свиней. Карл платив дорожче, ніж дозволялося, і завжди перехоплював собі кращу худобу».

У Коповскі блищать очі. Спогади молодості наче омолодили його. Усе дужче паленіють висохлі щоки старого. Але ось він хмурніє. Здається, починається не дуже приємний спогад.

«У тридцять сьомому році цей нахабний молодик сказав своєму приятелю Ернсту Шеферу, який теж торгував худобою, що не заспокоїться, поки не спокусить або силою не забере мою жінку Розалію… Вона була дуже гарна, — зітхає Коповскі, і очі його зволожуються. — Правда, і я не був таким старим луб'ям!» — знову зітхає гість і випинає груди.

Коваль не перебивав його, хоч здавалося, що розповідь не має прямого відношення до алібі Шефера.

«… На цьому грунті ми з ним посварилися. Коли зустрічалися на базарах або на вулиці, Карл щоразу погрожував зарізати мене.

Сьомого травня тридцять восьмого року до мене у крамницю увійшов Ернст Шефер і сказав: Карл, випиваючи з ним у ресторані «Зірочка», передав, що труна для мене готова і, отже, сьогодні він уб'є мене. Я спитав, чи немає у Локкера пістолета, але цього Шефер не знав і порадив мені якось помиритися з Карлом.

Тоді я вирішив, що далі цього терпіти не можна, і пішов у поліцію. Карл Локкер був людиною нестриманою і небезпечною. Недавно перед цим, на Великдень, він, сп'янівши, схопив сокиру і вигнав з двору всю свою родину. А скільком людям кастетом провалив голову, скількох дівчат зґвалтував!

«Давно треба його до рук прибрати», — сказав старший поліцай, якому я все розповів, і пообіцяв під кінець дня прислати до крамниці охорону. З цього я зрозумів, що й поліція ним незадоволена, а головне те, що поліція була чеська, а Локкер відкрито тягся до святостефанського, як називали угорці, королівства і виступав проти чехів.

Я повернувся у крамницю і знову почав торгувати. Тим часом Карл під'їхав на велосипеді і сів на вулиці навпроти мене на лавочці. Крізь відчинені двері я бачив, як він не зводить з прилавка очей, і не міг важити м'ясо — у мене тремтіли руки.

Потім до крамниці теж на велосипедах під'їхали Шефер з Краснаї Юлієм і запропонували мені купити свиню. Я попросив їх захистити мене… А може, все це про мене та Локкера не потрібно розповідати, не цікаво? — уставився на підполковника Коповскі. — Але майте на увазі, це зв'язано з братом Каталін…»

Підсліпуваті, безбарвні очі старого палахкотіли зовсім по-юнацькому.

«Розповідайте, розповідайте, мені цікаво», — заспокоїв його Коваль.

Коповскі забув, де зупинився, і кілька секунд сидів мовчки, наморщивши лоба та водячи очима.

«Ви попросили Шефера і Краснаї захистити вас від Карла Локкера», — нагадав підполковник.

«Так, так, — заквапився гість. — Просив їх не йти з крамниці. А Ернст сказав, щоб я підійшов до Карла і спробував помиритися. Я взяв великий ніж і в супроводі Шефера та Краснаї попрямував до лавочки, на якій зловісно громадився Локкер. «Що ти хочеш від мене?!» — спитав я Карла.

У