Читати книгу - "Невидимий риф"

— А негр тим часом залишився сам? Як ви це допустили?

— Ви ж наказали нам узяти осцилограф…

— Ну як, штурмане, чи знайшли ви Нельсона? — запитав Загорський у Рене Дюваля, побачивши його на палубі.

— Нельсона? — зупинився штурман. — Знайшов… убитого.

Постать штурмана розчинилась у темряві. Загорський лишився на палубі сам. Він стояв на місці приголомшений, немов йому завдали несподіваного удару. Ох, і хитро ж діє рука, яка вбила Ліпмана!

* * *

Загорський повернувся в каюту. Лабала стогнав.

— Води, води! — шепотів він кволим голосом.

Біля нього сиділи лікар Раск і Абдул Хамід. На думку лікаря, рана була несмертельна, але…

— Води, сер! — знову застогнав Лабала.

— Дайте йому кілька крапель, — дозволив Раск.

Абдул Хамід змочив у воді бинт і поклав на губи пораненому. Лабала жадібно смоктав вологу. За ці кілька годин він дуже змінився, став схожий на мерця.

Лікар Раск вийшов.

— Лабало! — звернувся до негра Загорський.

Лабала заворушився, перестав стогнати і, здавалося, прислухався. Загорський озвався знову. Лабала здригнувся, розплющив очі й зустрівся з поглядом професора.

— Це ви, сер?

— Спокійно, Джеймсе! — професор поклав руку йому на плече. — Ти втратив багато крові… Скажи мені лише, чи бачив ти, хто стріляв?

— Я сидів спиною до дверей!

— Ти теж вистрелив?

— Вистрелив, сер!

Він щось згадав, схвилювався і спробував підвестися, та Загорський стримав його.

— Хто це був, сер?

— Поки що я не можу сказати напевно.

— О сер! — зітхнув Лабала.

Загорський чекав, поки Лабала трохи відпочине, щоб розпитати його далі.

— Що ти зробив після пострілу?

— Вистрелив теж!

— А потім?

— Я відчув у животі якесь тепло. Повернувся до дверей, але вони були зачинені!

— Ти не відчинив їх?

— Ні, сер, я не зміг дійти до них, я впав!

— А далі?

— В очах мені все запаморочилось, я побачив під собою калюжу крові і зрозумів, що мене тяжко поранено. Тоді я спробував повзти, дістався до дверей, але раптом у них зазирнув Акула, і я знову вистрелив!

Загорський ні про що не розпитував його далі. Все було зрозуміло: Акула вартував біля дверей і після того, як Кріпс утік, мав перевірити, чи негра вбито, а як він іще живий — то пристрелити його. Та тільки-но він зазирнув до каюти, негр зустрів його пострілом. Куля, звичайно, не влучила, бо Лабала втрачав останні сили й ледве тримав у руці пістолет.

… Свічка блимала в каюті жовтавим світлом. Хвилі билися об корабель, і він час від часу здригався. Вітер ущух.

Абдул Хамід сидів мовчки. Джеймс Лабала знову знепритомнів і почав марити. Професор Загорський прислухався до кожного його слова, але нічого не міг зрозуміти.

* * *

За годину корабель струснуло знову. Велетенська хвиля прибою підхопила його й жбурнула вперед; залунав пронизливий свист, наче хтось щосили крутив над кораблем невидимою пугою; міріади іскринок спалахували в казковому сяйві, що мінилося всіма барвами веселки.

ДРУГА СПРОБА ПОДОЛАТИ ЗАГАДКОВУ ПЕРЕШКОДУ

Ранок настав спокійний, сонячний, і здавалося, що буремна ніч була лише якимось моторошним сном. Але то був не сон. Незважаючи на те, що лікар Раск зробив Лабалі операцію, Лабала вмирав.

Вільямс Жорлінг зовсім несподівано повідомив, що десь зник його помічник Жорж Морель. Почувши це, капітан стрепенувся, але швидко опанував себе. Морель був найвідданішою, найвірнішою йому людиною на кораблі. Отже, замах на нього означав замах на самого капітана. Фенімор Кріпс показав свої пазури…

«Добре, — Браун стиснув зуби, — дуже добре!»

Через півгодини троє матросів, які спускалися обстежувати трюм, де був ув'язнений Акула, доповіли, що ніяких слідів помічника штурмана не виявлено, а в'язень Макс Шнайдер-Акула покінчив життя самогубством — повісився…

Ця новина нікого не схвилювала. На кораблі коїлося казна-що, тому екіпаж так само байдуже сприйняв і тривожне повідомлення доктора Раска про те, що з генеральним директором пароплавної компанії стався раптовий припадок.

Педро Грін був схожий на божевільного. Від найменшого шуму він здригався і по-мавпячому верещав. А помічник кока рудобородий Аполло, якого Браун відкликав з камбуза для важливіших справ, ухилявся від розмов з матросами і курив сигарету за сигаретою. Коли йому запропонували заступати Жоржа Мореля, Рудобородий зупинився, поволі підвів голову й сердито відказав:

— Жорлінгу, ти — зрадник! А божевільний професор веде нас до неминучої загибелі!

— Ти надто тремтиш за свою шкуру! — глузливо кинув йому Браун.

Рудобородий сахнувся, мов ужалений:

— А ви не сповна розуму, капітане!

Капітана аж пересмикнуло, та він стримався. А Рудобородий сплюнув і мовив далі:

— Цей острів зачарований!

Браун дошкульно посміхнувся, а Вільямс Жорлінг зареготав.

Аргентінець осатанів:

— Падлюко!

Механік не стримався і раптовим ударом від плеча збив Рудобородого з ніг.

На кораблі панувала напружена, гнітюча тиша. Наче й повітря було наелектризоване. Але все це ніби ще дужче загартовувало нерви професора й капітана. Їхня мовчазна згода дедалі міцніла перед небезпекою, що загрожувала кораблю, перед бацилою розкладу, що роз'їдала екіпаж.

А корабель, мов велетенська блакитна ракета, розтинав гребені хвиль, підхоплений могутньою течією. Буря вщухла. Небо було чисте й прозоре, але таємниче світло, що віддзеркалювалось від усіх металевих частин корабля й одягу, — непокоїло людей. І тому Жозеф Браун весь час був насторожі.

Зранку вода в океані стала темно-зеленою. Браун поглядав у далечінь, ніби сподівався побачити острів.