Читати книгу - "Рік 2245"

На Юр’їв день зустрінемось, і я докажу тобі, що ми теж уміємо вживати кулака, коли того хочемо.

— Чого ж ви всі ждете на Юр’їв день? — засміявся зневажливо Іван. — Давай зараз.

— Зараз? — перепитав Карлос. — Чи би я вже не мав встиду, ні волі, щоб почати битися в Країні спорту, та ще з гостем? Почекай до весни. Я буду шукати за ним на твій тон, — звернувся до Петрика. — Ти напевно знатимеш, де він буде.

— Добре, — згодився Петрик, втомлено одводячи очі од Івана. — Хоч хотів би краще вже не знати нічого про нього.

— Отак у живі очі говориш мені такі прикрі слова, — образився Іван. — Добрі мені християни, віруючі, — в живі очі ображають людину.

— Яка там з тебе людина, — одмахнувся Юрко. — Хоч би ти одчепився од нас, а то через тебе скрізь сорому наїмося.

— Я кажу те, що думаю, — сказав Петрик. — Не можна інакше бути з своїм ближнім, як тільки казати йому правду в очі. Тільки дрібна людина ображається на правду. Хоч вона й болить часом.

— Не потребую твоєї правди, — буркнув Іван. — На біса вона мені? Я сам знаю, який я є, і не тобі мене вчити. Ти раніш проживи таке життя, як моє, а потім берися вчити. Шмаркач!

Юнаки обурено заворушились, а Карлос сказав тихо:

— Дійсно, з тобою тяжко чекати аж до Юрія. Але то краще для мене, — мушу витримати аж до того дня.

— То терпи, — одвернувся від нього Іван і пішов з шатра.

Чвірка розгублено дивилася йому вслід.

— Куди ж він? Він загубиться, або чогось наробить, — кинувся Юрко до Петрика, але той тільки махнув рукою.

— Лишіть його. Прийде до нас сам. Бо хто багато вихваляється, той потребує помочі. Прийде!

Справді, коли вони вже укладалися спати в тому самому наметі, прийшов якийсь юнак і сказав:

— Там бродить якийсь чоловік із ваших, з-під снігу. Мабуть, не може знайти вашого намету. Привести його сюди?

— Приведи, прошу тебе, — сказав коротко Петрик, не підводячися з ліжка.

За кілька хвилин Іван мовчки увійшов до намету і ліг на вільне ліжко біля Алямбека.

А в цей час група спортових Очетів сиділа в одному з наметів і розглядала екран. Там була відбита чвірка в той час, як вона стежила за боєм.

— Ну як таких пустити до дітей? — запально говорив один з молодших інструкторів. — Це ж люті мавпи. Така жадоба чужої смерти… Гидота.

— Зло так і б’є од них, зло і кровожерність, — підтримав його другий. — Нехай летять звідсіля.

Очети мовчки дивилися в екран, потім мовчки дивились в думки один одного. Усміхнулись і згідливо закивали головами.

— Пустіть їх до дітей, — сказав один з них. — Зло є в людині і буде. Чим більше його загортати, чим більше заганяти в тінь — тим воно небезпечніше. Треба показувати його так, як воно є: без окликів огиди і без брехливих прикрашань — тоді воно відштовхує. І отут, — він показав на екран, — кровожерність і лють нічим не прикриті. Пустіть їх до дітей, але наперед покажіть їх дітям. Такими, якими вони тут є.

Коли на другий день чвірка пішла з Петриком до класу, вони почули голос учителя:

— Це люди з іншого світу, коли ще проливалась кров ближнього і не встидались бити іншого, аж поки він умре. Вчені сиділи тоді в кабінетах і видумували, як найбільше убити людей. Тепер ці люди завітали до нас і вчора дивились на наше змагання. Ось вони.

Петрик почервонів і одсунувся назад, щоб не побачити обличчя своїх гостей. А ті побачили свої.

— Ох, чорт, невже я такий? — вражено прошепотів Алямбек, дивлячись на себе на екрані.

Стояв розкарячений, витягнувши шию, і вдивлявся в бій. Вирячені очі горіли лютою втіхою, рот був вишкірений, з кутика уст вибігала слина, жили на лобі надулись і вибивали гарячковий пульс.

— Ач, сволочі, що показують, — просичав Іван, дивлячись, як він сам мечеться по вежі, як в лихоманці тремтить і вишкірює зуби в кровожерному усміху.

— Картина невесела, — покрутив головою пілот, дивлячись, як сам присідав, бив себе по литках при доброму ударі меча і вимахував кулаками, невідомо кому погрожуючи.

— Кров, — переможно і радісно прохрипів з екрану Іван, і вся юрба дітей раптом одкинулась назад, ніби боячись, що він наблизиться до них.

— Тепер ці люди тут, у нас, і ми покажемо їм, як ми тепер учимося, — сказав учитель, коли екран погас.

Діти озирнулися назад, зі страхом і огидою оглядаючи гостей.

— Ах, сволочі, сволочі, — не переставав сичати Іван крізь затиснені зуби.

— Замовчи і не показуй своєї краси хоч зараз, — штовхнув його пілот. — Сідай, не дуже то приємно перед цими оченятами стовбичити.

Вони сіли, і лекція почалася.

На екрані стояв той самий учитель, що й перед екраном. Учитель на екрані брав ебонітову паличку і тер її об клаптик вовни.

— Так люди вперше дізналися про силу, яку назвали електрикою. Назвали і зраділи, що вже все про неї знають. А потім почали вивчати її, — говорив учитель перед екраном. — Ось, спробуйте потерти самі.

Він вийняв з екрану з власних рук одну паличку, другу, третю, десяту, все брав і брав і роздавав палички, аж поки всі діти не дістали по одній. Діти весело дивилися на цей фокус