Читати книгу - "Викривлений простір"

себе хвіст, задоволено мурчав, заплющивши очі.

Антик побачив пульт, як тільки Юпітер з’явився на порозі кімнати. Неймовірна радість виповнила його. Він ще буде діяти. Функціонуватиме! Хай зовсім трохи, може, навіть кілька хвилин, але ж… рухатиметься! Розмовлятиме!

А потім прийде вічна темрява.

Але не було ні краплини страху, навпаки, тільки радість. Ось зараз пульт помітить Вітасик. Він також зрадіє. Вже скоро. Ще трохи почекати…

— Я вітаю вас! — вигукнув Антик щосили і розсміявся, та раптом відчув, що бракне сил: важко навіть підвести руку у привітанні, неможливо спромогтися ще хоч на одне слово.

Антон, заплющивши очі, сидів у кріслі. Не спав. Навіть не дрімав. Тіло виповнювалося химерним відчуттям моторошного страху і водночас якогось жорстокого внутрішнього оновлення. У ньому щось пульсувало в пошуках шляху для звільнення, вимагало гучного бунту, самоствердження. І це лякало Сухова. А ще він гостро відчув млосну хвилю огиди до самого себе.

Антон Сухов не почув радісного вигуку Антиказ «Я вітаю вас!» Але він розплющив очі і рвучко підвівся з крісла.

Вітасик плакав, схилившись над Антиком, який непорушно лежав на килимку посеред кімнати.

— Що трапилося, синку?

— Він… Він уже не діє… Він помер.

— Хто?

— Антик. Ти ж бачиш. Антик помер.

— Не плач. Ми візьмемо тобі другого, — тихо мовив Сухов і, як сновида, підійшов до вікна.

Серце калатало в грудях. Хотілося почати життя спочатку. Хотілося зрозуміти щось незбагненне. А перед очима стояли обличчя Гіати й Серафима.

Осінні, ще ошатні клени за вікном губили жовтогаряче листя.

Приблуда тицявся в його ногу носиком. Антон глянув. І на мить зовсім закам’янів од хвилювання — погляд цуцика нагадав йому погляд Гіати Біос. Він аж очі заплющив, витер холодний піт з чола.

… Наступного ранку Сухов наскоро одягнувся і побіг на роботу, ніби тікав з дому.

Вітасик з Оленкою підійшли до маленького песика, гладили його за вухом.

— Який ти кумедний. Як добре, що до нас приблудився. Мені з тобою майже так, як із Антиком. Навіть краще, бо ти живий, хоч і не вмієш розмовляти.

— Тяв! Гав!

«Я від народження знав їхню мову. Але я боявся, що мені так і не випаде щастя пожити… Напівпродукт, і єдине, що в мені закладено повною мірою, — це бажання жити. І я ще живу. І, може, мені також вдасться стати справжнім каром — схожим у всьому на людей і водночас у всьому відмінним. Яке це щастя — знати, ким ти повинен бути завтра, позавтра, знати-відчувати своє призначення і свій великий розум зрілої істоти в маленькому тільці щеняти…»

— Ти просто чудо. Як же тебе назвати? Тато назвав тебе Приблудою, а нам не подобається.

— Гав!

— І тобі не подобається? А як же тебе назвати?

«Я відчуваю, як обсипається моя шерсть під їхніми маленькими долонями. Відчуваю, як росту з кожною хвилиною, як змінюються обриси мого тіла…»

— Мені треба бігти, песику. Оленку в садочок треба відвести, а потім перед школою мене товариш чекає. Завтра у нас контрольна з математики. Ти вже пробач.

— Ми ввечері з тобою пограємось.

«І я знаю, яким стану завтра. Обсипається моя шерсть, моя руда вовна. Тільки ніхто не додумається зібрати її… Прекрасно! Хай лежить. Сміття. Для них то буде просто сміття… Я стаю собою».

Повернувшись увечері додому, Вероніка не відразу збагнула, звідки взялися волохаті руді пасма на підлозі, на столі.

— Вітасику! — гукнула вона. — Оленко!

Але дітей не було вдома. Вероніка, не роздягаючись, взяла із стінної шафи пилосос, увімкнула його і нараз зрозуміла, що це шерсть Приблуди. Поспішила заглянути в кімнату до Антона, де на старому літнику мусив лежати цуцик. Але щеняти там не було.

— Дивно, — мовила вголос сама до себе і відразу пригадала рибок з відрізаними хвостами в акваіріумі.

Знову діти щось утнули? Чи, може, Приблуда з Юпітером щось не поділили? Але ж не міг Юпітер так обскубти його. Відзначила, що й кота не вид-но. А він же завжди виходив поважно до дверей, коли Вероніка поверталася додому. Таки щось трапилось?

— Юпітере! Кс-кс-кс… Юпітере! Киць-киць-киць…

Приблуду Вероніка знайшла випадково на шафі десь через кілька хвилин. Песик спав. Хоча песиком назвати його було неможливо. Вероніка злякано сахнулася і бридливо скривилась. Вона стояла на стільці, тримаючи шланг від пилососа, і спантеличено дивилася на голе, без шерсті, створіння. Воно спало. Ребра під рожевою шкірою ритмічно піднімалися і опускалися від дихання.

Якось не відразу, а поволі в душу закрадався панічний страх. Вероніка випустила щітку пилососа. Стояла бліда, закам’яніла. Потім доторкнулася до потворної істоти. Приблуда здригнувся, розплющив очі і рвучко, як це часом робив Антон, сів. Саме сів, а не звівся на лапи, передні кінцівки звісив уздовж тулуба.

— А-а-ав, — сонно подав голос.

— Що… трапилось? — не пізнаючи власного голосу, хрипко вимовила Вероніка.

І здивувалася: зверталася до себе чи до пса?

Приблуда зістрибнув на підлогу, приземлився на всі чотири кінцівки, і це трохи втішило Вероніку.

— Авава! — сказав Приблуда.

Вероніці здалося, що той усміхається.

— Що? Що ти хочеш? Що з тобою трапилось? Як це все розуміти? — белькотіла Вероніка.

— Ававав. Вава.

Моторошне дзуміння народжувалось десь усередині голови, вона відчувала, як до горла підкочується нудота.

Потворна істота підійшла до пилососа і правою лапою… Вероніці нараз видалось, що правою рукою, лапа Приблуди чимось нагадувала людську руку… Правою лапою істота натиснула на клавішу.