Читати книгу - "Заборонена кімната"

Куно Наеглі та про карту з рисками, тобто про те, що і досі лишалося невідомим для прокуратури і кримінальної поліції. Сподівався на щиру подяку. Та й на склянку портвейну.

— Дом? — перепитав Фассбендер. — Ви щойно згадали Дом?

Здивований, він обернувся, обличчя в нього було трохи розгублене. Я підтвердив, що говорив саме про Дом. Він глибоко зітхнув і зачинив вікно. Жалюзі безшумно ковзнули вниз.

Несподівано стривожившись і спохмурнівши, він кілька разів пробіг з кутка в куток. Щось йому не сподобалося в моїй доповіді, тому я зрозумів, що марно розраховував і на подяку, і на портвейн. Нарешті він упав на стілець за письмовим столом, не виймаючи руки з кишень, засунув ногою шухляду і закусив нижню губу.

— «Хуке і Шпетверт» — наші клієнти. Ви це знаєте?

Я знав.

— Ми не повинні зіштовхувати двох наших клієнтів, що б там не було. Крім того, я ще не розумію, якою мірою факти, наведені вами, можуть допомогти Удену.

— Адже тепер ми маємо можливість, — відповів я, — швидко встановити, хто насправді витягнув Хайнке-Штудера з в'язниці.

— Навіщо? Щоб зробити очну ставку з Уденом?

Його тон розсердив мене.

— Уден не має нічого спільного з цією історією, — запально заперечив я. — Переконаний в цьому. Він лише…

— … узяв п'ять тисяч, — глузливо закінчив шеф. — П'ять тисяч готівкою. Маленька помилка з його боку.

— Навіть велика, — погодився я, думаючи про те, що недавно доводив мені Франк. — Якщо Уден справді співучасник, є сто інших можливостей передати йому гроші, щоб нічого й не підозрювали. Замість цього гроші відкрито й нахабно переказують на його рахунок, та ще й пишуть, від кого. Чом би тоді відразу не надіслати копію переказу до прокуратури?

Фассбендер зацікавлено дивився на мене.

— Ви розумна голова, Тердонк. Одне тільки питаннячко, — він позіхнув. — Чи так само міркує прокуратура? Удена вони мають і знають, хто переказав гроші: Габріела Хайнке-Штудер, дружина втікача. Любляча, дбайлива, ніжна. Жертвує п'ять тисяч марок, щоб вирвати милого з в'язниці. Розумієте?

— Ще ні.

Він подався уперед і не криючись глузливо усміхнувся.

— Дружина, Тердонк! Це вона підкупила Удена, а не якась там таємна нацистська організація! Ясно стоїть чорним по білому у переказі. Тут діяла любов. Звичайно, протизаконно, але хто осудить бідну жіночку? Ось так! За кордоном можуть заспокоїтися: нацистів у нас більше немає. Крапка. Тепер ви зрозуміли?

Я зрозумів усе. Тому-то і переказали гроші на рахунок Удена, тому-то і поставили прізвище того, хто це зробив.

— Бачите! — тріумфував шеф. — А ви хотіли роздмухати справу, в якій було б замішано з півдесятка отих клятих нацистів. І саме тепер, коли так багато клопоту з переглядом питання про давність їхніх злочинів. У такий спосіб ми анічогісінько не доб'ємося. Навпаки. Отже, — він помахав рукою, — ваша старанність заслуговує на найвищу похвалу, але вона нам не допомагає. Удену ще менше. Ось так.

Задзижчав телефон на столі, крайній праворуч. Шеф підняв трубку, сказав: «Слухаю?» — і швидко натиснув на кнопку. Я знав навіщо. В одній з шухляд увімкнувся магнітофон, записуючи розмову. У моєму столі теж був такий апарат. Він вартий був грошей, витрачених на нього. Бо по телефону можна висловитися не так обережно, як на папері. Декому така необережність вже далася взнаки.

— Ні, — говорив Фассбендер, — справа йде своїм ходом. Прокуратура не може відпустити тепер цю людину, навіть якби вони хотіли. Цей хід відпадає.

Скрипучий, неприємний голос щось заперечив, я не зрозумів, що саме. Шеф позіхнув і почав малювати чоловічків у настільному календарі.

— Все це даремно, — нарешті пробурмотів він. — Ми не чаклуни. Мій старий уже казав вам це. Ви ж знаєте… Що?

Скрипучий голос знову став доводити своє, але Фассбендер обірвав його.

— Дурниці. Ми проти. Це, зрештою, ваша справа. Сметс давно в курсі справи. Якщо ж ви не рахуєтеся з нами, робіть, що заманеться.

Він кинув трубку на важільці й сердито сказав: «Ідіот!» Схопився, пробігся туди-сюди по кімнаті й схилився над селектором.

— Кріс? Телефонуй Сметсу. Скажи йому, що мені сьогодні вкрай потрібно говорити з ним. Ні, не по телефону, а тут, у бюро. Не знаю. Шукай, де хочеш.

Незадоволений, він знову упав на стілець, записав щось у календарі й люто відштовхнув його від себе.

— Ну, а що з іншим мотлохом, який ви повинні були роздобути для мене? Свідчення сусідів, сімейні стосунки Уденів, його минуле? Ви про щось довідалися?

Я пояснив, що до цього ще не дійшов. Він сердито глянув на мене.

— Ви краще б виконували мої вказівки замість того, щоб швендяти по гаражах, де ми нічого не забули. Я гадав, що ви порадитеся зі мною або Сметсом, перш ніж зважитися на самостійні дії.

— Пробачте, але я думав…

— Мене не цікавить, що ви там думали. Здається, мої вказівки були ясними? Чи ні?

Я підтвердив: були ясними.

— До понеділка, — додав я, — мені треба займатися іншими справами. Але я ще сьогодні, можливо, побачу панну Уден і тоді зможу…

Він заперечливо махнув рукою.

— Гаразд. Я беру свої вказівки назад. Зроблю це сам. А вас звільняю від цієї справи.

Ото був ляпас! Я здивовано витріщився на нього, хотів щось сказати, але він заткнув мені рота.

— Можете не вибачатися. Очевидно, це моя помилка. Ви ж фахівець з цивільного права, отже я не повинен був доручати вам цю справу. Крапка. Ви щось маєте до мене?

Чого ж іще? Я поволі підвівся і поплентався до дверей. Був лютий на шефа, на себе. Щось