Читати книгу - "Гіркий сміх"

подвійних дверей і відчинив одну половину.

— Там кімната пані Карлсон, — злякано сказав чоловік. — Туди входити заборонено.

Та Монсон таки заглянув до захаращеної меблями кімнати, яка, певне, правила господині і за спальню, і за вітальню..

Сусідні двері вели до обладнаної по-сучасному кухні.

— До кухні не можна заходити, — сказав позад Монсона турок.

— Скільки тут кімнат? — запитав Монсон.

— Кімната пані Карлсон, кухня і наша, — відповів турок. — І туалет, і комірчина.

— Отже, дві кімнати й кухня, — сказав Монсон сам до себе.

— Заглянете в нашу кімнату? — спитав турок, притримуючи двері.

Кімната мала приблизно п'ять метрів на сім. На двох вікнах, що виходили на вулицю, висіли старі, вилинялі гардини. Вздовж стін стояли різного типу ліжка, а поміж вікнами — невеличка канапа, присунута узголів'ям до стіни.

Монсон нарахував шестеро ліжок. Троє з них були не-заслані. Всюди валялося взуття, одяг, книжки й газети. Посеред кімнати стояв круглий, пофарбований у білий колір стіл, оточений п'ятьма різними за формою стільцями. Умеблювання доповнювала висока шафа з паленого дерева, яка стояла біля одного з вікон.

— Вас тут живе шестеро? — спитав Монсон.

— Ні, восьмеро, — відповів турок.

Він підійшов до ліжка під дверима й ледь витяг з-під нього ще одне, нижнє, водночас показуючи на друге таке ліжко.

— Тут таких, що засовуються, двоє, — додав він. — Мухамед спав он там.

— А хто решта ваших товаришів? — запитав Монсон. — Теж турки?

— Ні, нас турків троє, двоє — араби, двоє — іспанці, один — фіни, а новий, що вселився замість Мухамеда, — грек.

Турок швидко перетнув кімнату й шпурнув подушку на одне з ліжок. Поки подушка падала, Монсон. устиг помітити розгорнутий порнографічний журнал.

— Вибачте, — сказав турок, — тут трохи… не прибрано. Питаєте, чи ми тут їмо? — Ні, нам заборонено варити. Заборонено ходити до кухні, заборонено щось їсти в кімнаті. Не можна готувати їжі й кави.

— А скільки ви платите за кімнату?

— По триста п'ятдесят крон кожен, — сказав турок.

— На місяць?

— Так. Усі місяці по триста п'ятдесят крон.

Турок кивнув головою і почухав крізь пазуху груди, зарослі цупким, як щетина, волоссям.

— Я заробляю добре, — сказав він. — Сто сімдесят крон на тиждень. Я їжджу на вагонетці.. Раніше я працював у ресторані і так добре не заробляв.

— Ви не знаєте, Мухамед Буссі мав якусь родину? — запитав Монсон. — Братів, сестер чи батьків?

— Ні, не знаю. Ми добре приятелювали, але Мухамед не любив про себе розповідати. Дуже боявся.

Монсон дивився у вікно на гурт змерзлих людей, що чекали на зупинці автобуса.

— Чого боявся?

— Не боявся. Ну, як його сказати?.. Був боязкий.

— Ага, несміливий, — поправив його Монсон. — А ви знаєте, скільки він тут жив?

Турок сів на канапу між вікнати й похитав головою.

— Ні, не знаю. Я прийшов сюди того місяця, і Мухамед уже жив тут.

Монсон спітнів у теплому плащі. Здавалося, що повітря в кімнаті було насичене випарами восьми її мешканців.

— Коли повернеться пані Карлсон? — спитав Монсон.

Турок здвигнув плечима.

— Не знаю. Скоро.

Монсон засунув зубочистку в рот і сів біля круглого столу.

Через півгодини він викинув клапті зубочистки в попільничку. Прийшло ще двоє пожильців пані Карлсон, але самої господині все не було.

Ці двоє пожильців були іспанцями, а оскільки їхній запас шведських слів був дуже малий, а Монсонів запас іспанських слів ще менший, він скоро відмовився від спроби щось у них дізнатися. З усієї розмови він збагнув тільки те, що їх звати Рамон і Хуан і що вони миють посуд в якомусь ресторані.

Турок ліг на канапу й заходився гортати німецький тижневик. Іспанці, жваво розмовляючи, прибиралися на вечірню розвагу, в якій мала брати участь дівчина на ім'я Керстін і яка, мабуть, була темою їхньої розмови.

Монсон часто поглядав на годинник. Він вирішив чекати не довше як до пів на шосту.

За дві хвилини до цього терміну з'явилася пані Карлсон.

Вона посадовила Монсона на свою елегантну канапу, пригостила його вином і почала нарікати на нещасну долю господині, що тримає пожильців.

— Не дуже приємно самотній, нещасній жінці тримати повну квартиру чоловіків, — сказала вона. — Та ще й чужоземців. Але що має робити бідна вдова?

Монсон швидко прикинув, що ця бідна вдова видоює щомісяця з пожильців понад три тисячі крон.

— Той Мухамед, — сказала вона, — не заплатив мені за останній місяць. Ви б не могли так зробити, щоб я отримала плату? Він же мав гроші в банку.

Коли Монсон запитав, що вона думає про Мухамеда, господиня відповіла:

— Він хоч і араб, але був приємний хлопець. Чемний, тихий, начебто порядний, не пив і, мені здається, навіть не мав дівчини. Але, як я вже сказала, не заплатив мені за останній місяць.

Виявилося, що вона досить добре ознайомлена з особистими справами своїх пожильців. Рамон і справді тягався з повією на ім'я Керстін, але про Мухамеда їй майже не було чого розповідати.

Він мав заміжню сестру в Парижі. Сестра писала йому, але ж ті листи неможливо читати, оскільки вони написані по-арабському.

Пані Карлсон принесла пачку листів і віддала їх Монсонові. На конверті було сестрине прізвище й адреса.

Все земне добро Мухамеда було складене в брезентову валізу. Монсон забрав її з собою.

Пані Карлсон ще раз нагадала про гроші, поки Монсон зачинив за собою двері.

— Ото відьма, — промурмотів він сам до себе, спускаючись сходами на вулицю, де стояла його машина.