Читати книгу - "В океані"

це не бойова тривога. Це аврал. Дзвінки: довгий — короткий, довгий — короткий… Аврал.

Усередині башти плавучого доку, в кубриках, що пахли теплим металом і свіжою фарбою, люди натягували чоботи й одяг, зривали з вішалок кашкети. Вистрибували по трапах на верхню палубу, в тьмяне й мокре півсвітло ранку, що зайнялося над шквалистим морем.

І боцман Агєєв, одягтись швидше за всіх у каюті старої баржі, випередивши водолазів, ковзнув по шторм-трапу, що звисав з усіяного зафарбованими вм'ятинами борту. Стрибнув на палубу доку.

Док рухався у відкритому морі. Дув поривами настійливий вітер. Холодний дощ падав не прямовисно, а летів просто в очі, паралельно до пінявих безмежних хвиль. Увечері море було ніжнозеленим, гладеньким, як шліфований малахіт, а зараз, куди не кинеш погляд, розстелялися хребти сірих, закипаючих піною хвиль.

На верху докової башти сигнальник, прикривши очі козирком долоні, вдивлявся вперед, читав спалахи на містку криголама.

— З-за чого шум? — спитав молодий лейтенант Степанов, який щойно вискочив з тамбура. Він був тільки в кітелі, мружився під дощем, що бив в обличчя.

— Входимо в Зундську протоку! — сказав вахтовий офіцер. Вітер хлопав довгими полами його резинового плаща. Вода стікала по насунутому на обличчя капюшону.

Капюшон напнувся під вітром, вітер шарпнув його і зірвав з голови. Вахтовий офіцер став спиною до вітру.

— Ви б краще шинель наділи, товаришу лейтенант! — сказав вахтовий офіцер. — Прийнято семафор командира експедиції: «Троси вибирати, на сто метрів підтягнутися до криголама».

Лейтенант зник у тамбурі.

Знову робота з тросами! Тільки вчора, вийшовши з огородженої частини каналу, витравили буксир з доку на «Прончищев» близько трьохсот метрів, щоб іти відкритим морем. Тепер, заходячи у вузькості Зунду, при поганій видимості, з шквалистими дощами, знову вкорочують троси… Щоб не збити навігаційної загороди, не зіткнутися з зустрічними суднами… А потім, при виході на простір Каттегату, знову травити буксири… Величезна робота! Одягши шинель, лейтенант вибіг назовні.

Вахтовий офіцер перехилився з мегафоном у руках через поручні підвісного мосту.

— Мічмане, швидше людей на шпилі! Вибирати буксири!

В руках Агєєва теж був мегафон. Серед укладених вісімками тросів і велетенських якірних ланцюгів квапливо рухалися матроси. Збігали вниз і піднімалися по дзвінких суглобистих трапах, наче пожежними драбинами багатоповерхового будинку.

Вгорі завищали електрошпилі. Ніби оживаючи під ударами вітру й дощу, сріблясті троси заворушилися, поповзли по палубі, витягаючись і скорочуючись.

Молодий матрос Щербаков з побоюванням ухопився за слизьку, неподатливу сталь. Головний боцман попереджав не раз: кожний трос — завдовжки в сотні метрів, а один його метр важить дванадцять кілограмів. Не закріпиш навколо кнехта стальний канат, вибираючи його з води, не накладеш вчасно стопор, — і трос під власною вагою може рвонутися назад у море, хльоснути по ногах, перебити кістки. Ковзаючи за борт з величезною швидкістю, він може потягти роззяву за собою в море.

— Рукавиці ваші де? — почув Щербаков оклик Агєєва.

Він випростався. Ось чому так незручно рукам. Поспішаючи на палубу по авральних дзвінках, зовсім забув про рукавиці.

— Мерщій наверх! Надіти рукавиці! — скомандував головний боцман.

Коли Щербаков повернувся, уже всі моряки боцманської команди вибирали троси.

— Ану, матроси! — кричав Агєєв, і голос його не губився у виску шпилів та гуркоті металу. — Раз-два, взяли! Веселіше, хлопчики!

Хлопчики! В устах головного боцмана це звучало не образливо, а завзято — підбадьорливо. Але ще більше підбадьорював вигляд самого мічмана, який працював на чолі однієї з груп.

Агєєв нахилявся, хапався за мокру сталь, і в такт його рухам півтора десятка людей підхоплювали трос. Цей трос завтовшки з мускулисту руку потроху виповзав з води, намотувався на шпиль, завитками лягав на палубу.

На чолі другої групи матросів працював боцман Ромашкін. Він перший скинув просякнуту дощовою водою й потом сорочку, м'язи його худорлявого стрункого тіла здувалися під смугами тільника. Безкозирка з золотими буквами «Балтійський флот» щільно сиділа на кучерявій голові. Ніби жартома, працював поряд з ним широкоплечий Мосін.

І Щербаков пристосувався вже до загального руху. Навіть дощ, який лив пригорщами, не леденив тепер, а приємно освіжав розпалене обличчя.

— Отож-бо воно ї є, — почув він поряд себе голос Агєєва. — В рукавицях працювати зручніше. Чому без них вийшли?

— Поспішив, товаришу мічман, — сказав Щербаков, поправляючи рукавиці.

— А ви не чули приказки: «Поспішай повільно»? Завжди пам'ятайте цю приказку.

Він відійшов од Щербакова. Згинаючи бугристу від мускулів спину, допоміг іншому матросові міцніше вхопити трос.

— Ще раз, орли!

Вповзаючи на палубу, троси несли з собою клоччя морської трави, прозорий слиз медуз. Навіть червоний буйок мінного трала підхопили вони десь у глибинах Балтійського моря.

Туман розсіювався, дощ переставав.

Наближаючись, чітко вимальовувався на хвилях «Прончищев».

Здалека він здавався майже круглим. Тепер ясніше було видно могутні обводи його бортів, дві труби, від яких летіли до обрію плоскі димові хмари.

Уже стало видно, як троси, що спускалися в море з палуби доку, знову піднімаються з води серед бурхаючої за кормою «Прончищева» сніжнобілої піни.

А ще далі чорнів головний корабель експедиції — маленький «Пінгвін». Буксир, схожий здалека на павутинну нитку, зв'язував його з криголамом. І посильне судно «Топаз» пінило на траверсі доку ще затуманену водну далину.

З «Прончищева» знову мигав сигнальний прожектор.

— Буксири вирівняти й завернути! — крикнув вахтовий офіцер.

— Буксири вирівняти й завернути! — повторив, випрямляючись, мічман.

Зняв рукавиці, витер долонею обличчя.

На кормі «Прончищева», перед лебідкою з намотаним на неї тросом, стояв начальник експедиції, тримаючи мегафон під пахвою. Велике обличчя капітана першого рангу блищало від дощу, борода намокла й потемніла, мокрий біловерхий кашкет був зсунутий на голену потилицю.

Поруч із Сливіним стояв Андросов.

Офіцери задоволено дивилися на буксири, що плескались у воді.

Зникаючи в піні