Читати книгу - "Беззаперечна правда"

святкував свій нокаут. Жодних «дай п’ять!», жодних танцювальних па.

– Ти присвятив цьому цілих два роки, а поводишся так, ніби здивований, що це сталося? – казав він зазвичай.

Для Каса мої противники були м’ясом. Харчуванням. Чимось таким, що потрібно їсти, щоб жити. Якщо я добре виступав у бою, Кас винагороджував мене гарним одягом чи взуттям. Коли я виграв один зі своїх юніорських чемпіонатів, він купив мені золоті зуби. Коли я отримав своє золото у 80-х, більшість людей подумали: «Фу, з золотими зубами ходять злочинці. Будьте обережні». Але Касу це подобалося, тому що всі старі бійці вставляли собі золоті зуби, щоб відсвяткувати свій успіх.

Ви можете подумати, що з усіма цими нокаутами та чемпіонством на юніорських змаганнях Касу було ні до чого придратися. Але ні, це не про Каса. Він завше розмовляв зі мною як із примадонною перед людськими очима, але щойно ми опинялись сам на сам, як змінювався і його тон. Він наказував мені присісти і починав щось на кшталт: «Знаєш, ти втратив тоді пильність. За всією належною повагою, але… якби цей джентльмен був трохи професійнішим і трохи спокійнішим, він би поцілив тебе тим ударом».

І це після бою, коли я відправив свого супрерника в нокдаун! Усі вітали мене з перемогою. Кас не говорив, що мене могли б нокаутувати. Він говорив, що мене могли б вдарити! Він весь день вбивав мені в голову думку про те, що я міг пропустити удар. А потім, через пару днів, він знову запускав ту ж шарманку.

«Пам’ятаєш, після бійки я сказав тобі, що цей хлопець міг би вдарити тебе?». ААААааааа!

Кас був повернутий на маніпулюванні та психологічному тиску. Він вважав, що бокс на 90 відсотків залежить від психологічного, а не фізичного аспекту. Воля, а не вміння. Тому, коли мені виповнилося п’ятнадцять, він почав водити мене до гіпнотерапевта на ім’я Джон Хелпін. Його офіс знаходився в місті на Сентрал-Парк-Вест. Я лягав на підлогу в кабінеті Джона, і він поступово вводив мене в стан розслаблення: розслаб голову, розслаб очі, руки, ноги – усе ставало важким. Щойно я входив у цей стан, він говорив мені все, що Кас йому передав. Кас записував речення на аркуші паперу, а Джон читав їх уголос.

«Ти найкращий боєць у світі. Я кажу це тобі не тому, що намагаюсь примусити тебе повірити в щось, чим ти не є. Ні, я кажу це тобі, тому що ти можеш цього добитися; це те, для чого ти насправді був народжений».

Халпін показав нам метод, за допомогою якого ми могли в будь-який момент зануритися в гіпнотичний стан. Коли ми поверталися в Кетскілл, я лягав на підлогу або на ліжко, а Кас сідав поруч зі мною. Я починав розслаблятися, упадаючи в гіпнотичний стан, а Кас починав говорити. Іноді він говорив якісь загальні речі: про те, що я найкращий боєць у світі, наприклад, але іноді він переходив до конкретики.

«Твій удар подібний до зброї. Ти б’єш з усією люттю, заряджений поганими намірами. У тебе чудова права рука. Ти не зовсім і вірив у це раніше, але тепер повіриш. Ти – кара Господня. Світ знатиме твоє ім’я відтепер і до вічного забуття».

Це було якесь дуже глибоке лайно. І я цьому вірив.

Іноді Кас будив мене посеред ночі і робив оце своє навіювання. Іноді йому навіть не доводилось говорити – я відчував, як його слова телепатично проникають у мій розум.

Я був сфокусований на гіпнозі. Я думав, що це був секретний метод, який допоможе мені. Хтось міг би подумати, що це божевілля, але я вірив усьому, що говорив мені Кас. Я приймав його слова з благоговінням. Кас був моїм Богом. І цей старий білий чоловік говорив мені, що я його вершина творіння. Чому я повинен бути кращим з усіх, хто коли-небудь існував?

ТЕПЕР, КОЛИ Я БУВ ГЛАДІАТОРОМ І БОГОМ СЕРЕД ЛЮДЕЙ, МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ ТРОХИ принизливим, що мені все ще треба ходити до школи. Потім, восени 1981 року, я потрапив у халепу в середній школі Кетскілл. Один із моїх вчителів, справжній неосвічений селюк, почав сперечатися зі мною і жбурнув у мене книгою. Я підвівся і вибив із нього все лайно на очах у всіх інших учнів. Мене відсторонили від навчання. Тож Кас схопив мене, і ми пішли до школи прямісінько до директора містера Стіклера і того вчителя. Можна було подумати, що Кас – це Кларенс Дерроу[7], коли він захищав мене.

– Ви стверджуєте, що просто впустили книгу і вона випадково потрапила в Майка? – допитувався Кас у вчителя. – Але якщо, як Ви стверджуєте, Ви впустили книгу, то як вона могла злетіти в повітря і потрапити в Майка? Якби то було так, вона б просто впала на підлогу, не спричинивши нікому шкоди.

Кас ходив по кімнаті, раз по раз зупиняючись і драматично звертаючись до мого вчителя так, начебто це він був тут звинувачуваною стороною.

Зрештою вони пішли на компроміс і дозволили мені перестати ходити до школи на умові, що я займатимусь із репетитором. Кас був ображений, що я покидаю школу. Він планував влаштувати мені велику випускну вечірку. Дорогою додому після зустрічі в середній школі я озирнувся на Каса:

– Та годі тобі. Я готовий йти на тренування.

Він просто подивився на мене у відповідь.

– Пішли, – промовив він.

ЙШОВ ЧЕРВЕНЬ 1982 РОКУ, І ДЛЯ МЕНЕ НАСТАВАВ ЧАС ЗАХИСТИТИ свою першість на юнацькому олімпійському чемпіонаті. До цього часу моя репутація, безумовно, випереджала мене. Батьки забирали своїх дітей із турніру, боячись, що їм доведеться битися зі мною. Джон Кондон, який був у журі турніру «Золотих Рукавичок», не дозволив мені брати участь у змаганні.

– Я бачив, як ти борешся. Ти занадто навіжений. Я не можу дозволити тобі битися з цими дітьми. Ти розірвеш їх на частини.

Моя друга Юнацька Олімпіада почалася добре. Ми повернулися до Колорадо, і в своїх попередніх матчах я нокаутував усіх своїх суперників. А потім настав час фіналу, де мені належало захищати свій титул. Ось саме тоді мої нерви почали здавати від тиску. Я побачив усі камери, і моя невпевненість почала виявлятися. Там були всі ці авторитетні боксерські представники, які говорили про мене хороші речі. Я думав, що це чудово, але що все це закінчиться, тому що я був брудний та паскудний. Проте, навіть будучи таким, яким я був, я не хотів підводити Браунсвіл. Кас багато разів говорив мені,